У карнавалі історії. Свідчення

«Сенс життя — у самовідданій, чесній праці для народу».

Як спец із проблеми сенсу життя я в карнавальному захваті від того, що тюремники так просто, чітко, прозоро розв’язали «вічну» проблему. Дурні були Еклезіаст, Будда, Толстой, Достоєвський, Ніцше, Іванов-Разумнік. На Холодну б Гору їх, все б зрозуміли і не мучились би від різних там теодицей.

І якийсь смішний чоловік вискочив удень з ліхтарем на площу й закричав:

«Я шукаю Бога, я шукаю Бога… Ви його вбили… І Боги зітліють».

На воротах табору під Сталінградом якось почепили плакат:

«Комунізм — це молодість світу, і будувати його молодим». А зараз це саме написали більш по-філософськи.

«Прогресе, ребята, движется куда-то…» (Ю. К.)

А в Майданеку нацисти у тому ж дусі підспівували:

«Праця робить вільним…»

Попрощавшись у думках з пересилкою, я сів у воронок з жінками. Вони усіляко висловлювали співчуття, кричали на конвой, щоб мене посадили в інший бокс, бо хвора нога не давала мені сидіти, а стеля воронка — стояти.

У «столипіні» біля моєї камери стояв казах. Я попросив його відслонити фіранки на вікні.

— Хочеш на зелень подивитись?

— Так.

— Давно сидиш?

— Не дуже.

Він розсунув фіранки. Поля, пагорби. Я почав тихенько наспівувати українські пісні. Він слухав, слухав і заспівав по-казаськи.

Потім показав горбисту місцевість і сказав, що живе у такій самій, з такими ж зеленими пагорбами.

Він знав, що я політик, але цієї теми не чіпав.

Кримінальники ненавидять «звірят», вважають, що вони найзліші вертухаї. Але зі свого власного досвіду знаю, що найгидкіші — росіяни та українці. Найкращі — прибалти. Середньоазіати найбільш законослухняні, все виконують, але ніколи не роблять нічого на зло зекові.

Ось і цей казах. Коли його просили передати ксіву, він злякано оглядався, чи немає начальства, і відмовлявся. Але махорку, їжу передавав — з таким же переляканим виглядом.

Коли він відмовлявся передавати ксіву, кримінальники кричали до нього: «звіря», «косоокий». Він тільки винувато всміхався і пояснював:

— Лейтенант побачить.

Уночі біля жіночої камери зібрався гурт конвоїрів. Вони розпитували малоліток про їхні походеньки. Ті вдоволено відповідали. Конвойні нахабніли.

Було дуже холодно, бо конвой відчинив вікно якраз навпроти наших камер. Жінки також замерзли і просили конвойних піти зачинити вікно. Але конвой розійшовся. Вони ж солдати і з жінками так близько рідко зустрічаються. Та ще з такими, що так відверто зваблюють, палають бажанням. Я кутався у пальто, але від холоду й вигуків конвойних не міг ні спати, ні думати.

Вранці в Москві мені дістався непоганий конвой. Жінки попросили офіцера, щоб мене посадили у широкий бокс. І я доїхав до Лефортівської тюрми як король.

Шмон, лазня, лікарський огляд, камера.

Не так чисто, як у київській тюрмі. Скрізь тріщини, стіни осипаються. Зате є унітаз й умивальник. І багато туалетного паперу. Ось що означає столиця першої у світі соціалістичної держави, а не «провінційний» Київ. У київській у мене були постійні сутички з наглядачами через папір. Біля туалету постійно повторювалась одна й та сама принизлива сцена.

Наглядач видає клаптик паперу.

— Ще.

Дає.

— Ще.

— Досить.

Починається дискусія.

— Всім вистачає, а вам ні. Паперу на таких не напасешся.

Я повертаюсь і йду в камеру. Викликаю чергового офіцера. За півгодини приходить. Якщо майор, то справи погані.

— Чому всім вистачає, а вам ні? Ви що — пан якийсь?

— Як вам не соромно сперечатися з зеком про папірчик? Ви ж офіцер, освіта у вас якась є.

Він, витріщивши свої білясті баранячі очі, верещить:

— Припиніть розмови. Не хочете йти в туалет — не йдіть.

Сідаю писати «скаргу». Розумію, що її можуть використати психіатри, і тому пишу з гумором. Та й не тільки тому. Принизливо протестувати на тему туалетного паперу. І хочеться посміятися з них та з себе. До того ж, не хочеться заробити геморой.

Описую суперечку з офіцером і обґрунтовую свою правоту з погляду медичного, філософського, юридичного та економічного. Пишу про проблему рівності людей за соціалізму — рівності юридичної, а не фізіологічної. Офіцер скаржиться, що країна бідна на папір, — нехай звернеться до моєї дружини. Вона забезпечить папером усю тюрму, і до того ж, папером якіснішим. Пишу про гідність офіцерського звання, про жандармських офіцерів (цитую «Минуле і думи» Герцена).

Однокамерники регочуть.

Приходить Сапожніков, обіцяє залагодити питання. За тиждень сцени повторюються. Особливо відзначався в цьому «порожньоокий», як назвав його Шарапов. У нього справді напрочуд дивні очі — безвиразні, безколірні. Декілька разів я обізвав його жандармом. Дівчина-наглядач почервоніла, а він хоч би тобі що.

Туалетно-фекальна тематика посідає у спогадах стільки місця тому, що життя у тюрмі відверто тваринне, зведене багато в чому до суто біологічної «проблематики».

*

Вивчивши камеру, я попросив книжок.

— Бібліотекаря поки що немає. На, почитай ось книжку.

Том Льва Толстого. Педагогічні статті. Їх я прочитав уперше. Дуже багато цікавого й близького. Особиво близька думка Толстого про те, що головне у вихованні дитини — вплив через несвідоме. Вказує Толстой і на роль гри.