У карнавалі історії. Свідчення

Через день повезли в Інститут Сербського. У приймальні молодий лікар записав мої дані. Поголили, викупали, перевдягнули в лікарняний одяг і завели у палату. Там відразу ж почали підходити один за іншим мешканці трикімнатної палати.

— Марксист. Манія реформізму й марксизму.

— А! Із Прибалтики? Читав про вас у «Хроніці».

— Так. Севрук.

— Наступний!

— НДП.

— ???

— Так, неофашист.

Наступний:

— Сіоніст. Не хотів служити в армії. А он ще один сіоніст. Він у нас теоретик. Кандидат медичних наук.

— А я ніхто, тобто ні за що.

— Стаття?

— Наклеп на устрій.

— Жаль, що раніше вас не привезли. Нам вже казали, що вас привезуть. Тут сидів один з УНФ, Красівський.

— Український Національний Фронт? Зі Львова?

— Так. Славний хлопець.

Севрук потягнув покурити в туалет.

— З нянею обережно. Вона цілими днями грає тут з нами в доміно, слухає і доносить.

— А справжні психи є?

— Самі подивитесь. Я не хочу казати.

Севрук показав гумористичні дацзибао Юрія Белова.

Граф Белов, маоїст, звинувачує правого ревізіоніста Брежнєва і його ставленика професора Лунца у переслідуванні справжніх комуністів.

Дуже добре написана пародія.

Ю. Белов — віруючий (зараз перебуває у психтюрмі).

НДП почав розповідати про себе. Злодій. У таборі спочатку був сталіністом, але передумав.

Кандидат наук дивився на мене мовчки — вивчав.

В кутку навалена купа книжок. Я проглянув і зрадів. Це саме те, що мені треба. Стендаль, Стефан Цвейг — біографічні твори.

Севрука викликали до медсестри: він оголосив голодівку протесту проти лікування. Я радив йому не протестувати — немає сенсу робити це на експертизі.

Подали розкішний обід. Смачна каша, непоганий компот.

Після обіду всі сіли грати у доміно. Я гортав математичні книжки Севрука.

Раптом викликали. Одягнули і… повезли у Лефортово.

Досі не знаю, навіщо возили в Інститут Сербського. На дві години. Очевидно, одна рука не знала, що робить інша. А може, надійшло нове розпорядження зверху і скасувало направлення слідчого на стаціонарну експертизу в Інститут.

Декілька днів був сам, без книжок. Займатися грою не хотілось. Попросив той самий том Толстого. Дали якусь соцреалістичну гидоту — читав наглядач.

Довелося понудьгувати.

Нарешті, якось увечері внесли койку.

«„Квочка“ чи ні?»

Заводять. З очей, з усіх рухів видно, що бувалий зек.

— Антик? — запитує.

— А що це таке?

— Антикомуніст.

— Так, стаття 70-а. Але насправді не антикомуніст. А як ви здогадались?

— Та ваших легко пізнати. А я за валюту. Хочуть приклеїти. Перевели з Бутирки. Там сидів за розкрадання. Я — директор магазину. Михайлович Віктор. Мене тільки-но перевели від вашого. Від Іллі. Поет.

— Ілля? Москвич?

— Так.

— Габай?

— А ти що, знаєш Іллю?

— Чув (згадка про Іллю насторожила. «Квочка?»). Він приятель Якіра й Кіма?

— Так. Кім — співак.

Михайлович почав по пам’яті читати вірші Габая. Видно було, що Габая він дуже любив.

Вразило мене, що він пам’ятав навіть великі поеми. Дещо я читав раніше у самвидаві, наприклад, поему про Юдіф.

Певність, що переді мною «квочка», зменшилась. Навмисне дресирувати «квочку» на поезію? Навряд.

Він також приглядався до мене й поводився дуже обережно. Коли дізнався, що я з Ініціативної групи, пожвавішав.

Закони і всі юридичні тонкощі знав назубок. Пояснив, що для мене проведуть амбулаторну експертизу «п’ятихвилинку». Лікарі приїдуть у тюрму.

— Не хочуть, щоб про тебе знали в таборах і у психушках.

Політика Михайловича не цікавила. Зате про літературу знав багато.

Його батько — один з діячів французької компартії. Фахівець з політекономії. Приїхав у СРСР допомагати будувати соціалізм. Вчасно збагнув, куди потрапив. Сам почав зменшувати собі чин. Виїхав у Середню Азію. Працював бухгалтером. Так вдалося уникнути арешту, звинувачень у шпигунстві й троцькізмі.

Сина залишив у якогось партійного боса. Віктор звик до розкішного життя. Потім повернувся батько. Почали жити бідно. Смак до солодкого життя залишився і завів Віктора у табір. Після табору він вирішив красти законно. Закінчивши Торговий інститут, став директором магазину. З Міністерства торгівлі йому підкидали дефіцитний товар, за який він брав подвійну ціну. Ділився з благодійниками з Міністерства, з продавцями (не даси — донесуть). Та й ОБХСС треба дати. І «народному контролеві». Та на життя вистачало.

Компанія з Міністерства попалась. Почалась «справа Фліорента». Там і патологічний секс, і розкрадання, і хабарі. Попались, через те, що відмовились дати начальству з Ради Міністрів «на лапу».

Групу Фліорента посадили. Оскільки Михайлович — розумна людина, то ніяких зв’язків з Міністерством у нього не виявилось.

Жив дуже багато, на всю губу. Бував у закритих магазинах, відпочивав в «урядових» санаторіях, дивився фільми для «слуг народу».

Усі його друзі — «торгаші», як він зневажливо їх називає, — становлять особливий прошарок москвичів (разом з радянською богемою, дітьми радянсько-партійних босів). Майже все в їхньому колі вирішують телефонні дзвінки.