У карнавалі історії. Свідчення

— В ордері на обшук сказано про антирадянську і наклепницьку літературу. А це філологія, тут немає нічого пов’язаного з радянською владою.

— На всякий випадок ми перевіримо. А Коцюбинській ми віддамо.

— Незручно якось. Все-таки родичка самого Михайла Коцюбинського і полководця громадянської війни — Юрія. От зовсім нещодавно йшов фільм «Родина Коцюбинських». Раптом на Заході дізнаються, що Ви звинувачуєте в антирадянщині «родину Коцюбинських».

— Нічого, нічого, Леоніде Івановичу. Заходу ми не боїмось.

(Бояться, та ще й як, якщо спочатку шантажували, а потім просили не повідомляти на Захід про те, коли і як нас випустять.)

Взяв книжку Шевцова з моїми численними зауваженнями, з таблицею героїв.

— Ви так уважно читаєте Шевцова? Навіщо?

— Цікавий письменник.

Відклав на купу «вилучається». Я знову запротестував:

— Ви маєте звичку не віддавати. Але це ж офіційна книга, нащо ж брати?

Взяв течки із записами про Шевченка і, майже не проглянувши, «вилучив».

— Навіщо вам записи про Шевченка?

Він проглянув, і прочитав, розсміявшись:

— «Навіть Тичина, що продав Україну, культуру, в день свого 75-річчя сказав про Петра I: „Срати я хотів на цього тирана в ботфортах!“» Він таке сказав?

— Так, коли ленінградська організація письменників вручила йому значок Ленінграда з Мідним вершником. Погодьтесь, для українця це не дуже симпатичний подарунок.

— Чому?

— Після Полтавської битви Петро потопив у крові мирних мешканців містечко Батурин. А потім на козацьких кістках збудував Петербург-Ленінград.

— Звідки ви це знаєте?

— Читайте Шевченкового «Кобзаря».

Зненацька крик полковника Толкача.

Всі метнулись туди. Я залишився — ну, що з того, що знайшов щось ще…

Толкач покликав і мене — думав, що вдасться мене приголомшити знайденим тайником.

Тайник примітивний. З дошок і фанери я зробив книжкові полиці. І у дві з них поклав дещо з самвидаву, аж ніяк не найнебезпечніше. Коли я їхав до Одеси, дружина поприбирала, і з одна з дошок трохи відійшла. Треба ж було, що саме самвидавівська полиця! Як часто підводять саме випадковості…

Толкач гарячково перебирав папірці.

— Ага! Стаття про те, як зробити друкарський верстат! Хотіли типографію зробити?

— Та ні. Це я переписав із журналу «Хімія і життя» про те, як до революції друкували підпільники. Я хотів написати статтю про те, як їм було важко. (Слава Богу, не виявили, що почерк Клари Ґільдман.)

— Листівки?!

— Нічого антирадянського. Одна — звернення до Шостаковича підтримати радянських політв’язнів, друга — до Косигіна про Григоренка, Габая, Джемілєва.

— А чиї листівки?

— Це двоє студентів розкидали в ГУМІ у Москві.

— А у вас звідки?

— Я там був, заходив купити дещо.

Толкач прочитав листівки. Справді, нічого антирадянського. Все-таки зателефонував у КДБ, щоб прислали фотографа. (Ага, хочуть влаштувати голосну кампанію у газетах. А для обивателя «тайник» — найкраще свідчення про «злісних» і «хитрих» ворогів. Вони сфотографували вдома у Світличного стіну, прикрашену українською оригінальною мозаїкою як «показник українського буржуазного націоналізму».)

Все інше його не зацікавило.

На підлозі навалені книжки, течки, зошити, колекції мінералів, черепків («археологічна колекція сина»).

Тані все не було. Стало не по собі: затримали, арештували, допитують…

Прийшла Клара («Таня зателефонувала»).

Я зрадів їй і розсердився, що прийшла.

Тут же викликали кагебістку. Обшукали Клару. Вона вернулась, тремтячи від приниження й гніву. Я почав умовляти її не переживати, розповів про те, як обшукували Таню.

— Вони ж тільки себе принижують, а ми ж тут до чого? Ми залишаємось людьми, вони ж перетворюються на скотів.

Клара сердилась, що я по-толстовськи ставлюсь до кагебістів, до понятих. А я пригадав Дзюбу і наші з Танею вигуки в бік тих, хто робив у нього обшук.

Коли шмонають тебе, легше стриматись, легше зберігати позицію насмішкуватого презирства.

Увечері прийшла Іра Пієвська. Пізніше — Таня з кількома друзями.

Таня пояснила, що оббігла всіх, зайшла до Саші Фельдмана (жив у тій самій концтабірній Венеції) прямо на обшук. Ледь вирвалась.

Ми швидко попрощались — всіх, хто прийшов, відвели додому на обшуки.

Клара запротестувала: у її матері було декілька серцевих приступів, вона частково паралізована, не витримає шмону.

Прощання з Танею затягнулось на цілу ніч, до шостої ранку — обшук все йшов. Толкач покликав мене перевіряти записи в протоколі. Я сказав, що хочу попрощатись. Ми перебирали з Танею в пам’яті останні чотири роки. Мабуть, задля них варто було сісти. Не увійшовши в рух опору, ми не знали б Олицької й Суровцевої, Григоренка, Світличного, Сверстюка, Дзюби, сотень чудових людей. Ці чотири роки були роками щастя, поваги до себе. Бо ж не заради якихось ідей ми йдемо в тюрму, а заради поваги одне до одного, до себе.

Поняті витріщались на нас і на шмональників. Один з них упізнав Таню — в юності разом брали участь у змаганнях з фехтування. Йому стало вже зовсім незручно перед «антирадянщиками»…

Почали забирати фото.

— Навіщо вам десять фотографій Лупиноса?

— На згадку.

Ми торгувались за всі фотографії.