Так, за такі слова посадять надовго. Це не Сосюра, що пролепетав крізь сльози і спочуття до України: «Російсько-польська потаскуха» й одразу ж вибачився перед Ненькою-Україною. Він не мав права на ці страшні слова, адже ж і сам якоюсь мірою був «байстрюком»-«перевертнем».
У Лупиноса не істеричний протест, а мольба і вимога до «братів»:
На суд до нього я так і не потрапив: поїхав до Одеси попрощатися з матір’ю та сестрою, бо вже був певний, що арештують, хоча явних ознак і не було.
На цей раз вони не попередили нікого зі свідків, батька Лупиноса привезли в останню мить. (Моя обіцянка — зателефонувати Сахарову — він обіцяв приїхати на цей суд будь-коли — так і залишилась невиконана.)
В Одесі відбувалось слідство у справі Ніни Антонівни Строкатої-Караванської. Заарештували Притику, того самого, що цікавився, якою мовою знущалися з Ніни Антонівни. Притика все, що знав і чого не знав, виклав КДБ. Заарештували інших знайомих Ніни Антонівни. Почали переслідувати навіть далеких знайомих.
З Одеси я приїхав додому хворий (грип). Новий рік провів з друзями. Приїхала з Харкова Тамара Лєвіна. Вона розповіла про анекдотичну ситуацію з дружиною Володі Пономарьова — Ірою Рапп, онукою члена ЦК КП(б)У, ЦВК Рад України, академіка-хіміка.
Іра приїхала в табір до чоловіка. Табір був у Кам’янець-Подільській області на батьківщині її діда — В. П. Затонського. У кабінеті начальника табору висів портрет Іриного діда. Начальник з цікавістю дивився на Іру: пікантність ситуації він оцінив (навіть зовнішньо вона на нього схожа).
Начальник саме розмовляв з матір’ю одного з кримінальників:
— Ваш син не хоче підвищувати свій культурний рівень, нічого не читає. Це недобре, він так і залишиться злодієм.
Іра попросила передати Володі книжки.
— Надто багато ви йому возите книжок. Він і так
Ну, як тут не згадати слів її матері, дочки Затонського. Вона довго слухала наші харківські суперечки, а потім, зітхнувши, сказала:
— Маленькою я до революції слухала ті самі батькові суперечки. А тепер ви сперечаєтесь про те саме. Як вам не набридне вся ця політика?!
Коли кримінальники дізнались, що Пономарьов — «політик», почали ставитись зі співчуттям й підтримкою.
— Ну, нічого, ось буде революція — кров’ю комуністів заповнимо ями.
Володя іронічно пояснив, що саме за те, що він комуніст за переконаннями, його й посадили. Ніхто йому не повірив. Хто ж не знає, що комуністи за переконання не сядуть, а за кусок хліба — маму рідну продадуть!..
Тома сиділа зі мною, «болящим» і сперечалась. Усе та сама суперечка Альоші й Івана Карамазова (у трактирі) — вічна суперечка в Російській імперії.
Увечері, коли зібрались друзі, раптом почувсь дзвінок у двері. У кімнату зайшли колядники. У старовину по всій Україні (а зараз тільки по селах) ходили по хатах хлопці й дівчата, співали колядки, обрядові пісні, в масках з фігурами. І київська молодь відродила цей звичай, один з найгарніших.
Це було настільки несподівано, настільки зворушливо, що й колядники, і ми — всі розчулились. Я не знав обряду, не знав, що казати, як відповідати на пісні.
Шепнув до однієї з колядниць — до художниці Люди Семикіної:
— А чим можна обдаровувати?
Я пам’ятав із сільського дитинства, що колядникам у мішки сиплють усе, що трапиться — ковбасу, фрукти, пряники, гроші.
А це ж «наукові» колядники! Вони вивчали обряд в традиційній формі, стародавній, знали значення всіх масок. Люда порадила відповісти, що на думку спаде.
Я підніс гуцульські тости:
— Будьмо!
— Най вони всі повиздихають!
Усі розсміялись…
Я пригадав цей випадок, бо це було останнє, що пов’язувало мене в тюрмі з українським патріотичним рухом і потім згадувалось як символ. «Вони» не «повиздихали», а тільки гострили ножі й зуби, готували всесоюзний погром, зокрема, переслідування учасників колядування.
Тамара через день поїхала. Прощаючись, я, кепкуючи, сказав:
— Шкода, не вдасться пройтись по тобі Фройдом.
А зараз вона сидить тут, у норвезьких горах, біля каміну, читає самвидав. І розповідає про іврит, про Біблію мовою іврит.
Виявляється, Авраам в Біблії «грався» з Сарою, а Сара сміялась, дізнавшись, що народить сина. Тому й сина їхнього назвали Іцхак (Ісаак) — від слова «сміятись».
Георгий Фёдорович Коваленко , Коллектив авторов , Мария Терентьевна Майстровская , Протоиерей Николай Чернокрак , Сергей Николаевич Федунов , Татьяна Леонидовна Астраханцева , Юрий Ростиславович Савельев
Биографии и Мемуары / Прочее / Изобразительное искусство, фотография / Документальное