У карнавалі історії. Свідчення

Я все більше відходив від практичної політичної діяльності. Мені думалось, що рухові опору потрібно переходити на новий рівень. Якщо ми фахівці у тій чи іншій галузі, то саме своїми знаннями ми зможемо зробити значно більше. Навіщо писати памфлети математикові, якщо у нього немає обдарування памфлетиста? Чому фізики не продумають методів боротьби із глушилками радіо, з підслуховуванням, методів, які б полегшили друкування самвидаву? Фахівець з обчислювальних машин може зробити аналіз творів Шолохова, щоб розв’язати врешті суперечку про «Тихий Дон»: Шолохов — талановитий автор чи цинічний злодюга?

У всякому випадку, для себе я знайшов шлях, який поєднував особисті інтереси зі спільними. Мені хотілось піти з поверхні руху і працювати над теоретичними питаннями: зв’язок психології та ідеології, етика й боротьба, етичні причини переродження революцій, проблема нації, становлення особистості, культури й хамства. І метод цих досліджень я бачив у поєднанні структурного й психологічного (з елементами історичного й соціологічного) аналізу.

Але з кожним днем надходили нові звістки про арешти, особисті трагедії. Вийти з Ініціативної групи я хотів, але не міг. Хотів, бо набридло підписувати листи протесту (потрібні були нові його форми). А не міг тому, що підвів би друзів.

Дехто з київських моїх друзів негативно поставився до того, що я перестав займатись самвидавом, не пишу політичних статей, а коли й пишу, то не поспішаю закінчувати. Навіть більше — цілісінькими днями обговорюю індивідуальні проблеми і навіть граю зі своїми дітьми в маджонґ (давньокитайська гра, яку ми всі дуже полюбили). Ніяково було бачити докірливі погляди, та що вдієш. Коли бачиш, що не можеш практично допомогти політв’язням, важко думати, що борешся…

А маджонг розкрив мені всю глибину давньої гри, її естетичну й логічну цінність, гармонію емоцій та мислення.

Думаю, що якби не якийсь перепочинок у 71-му, не дитячі ігри, не індивідуальні проблеми друзів, то у 72–76 роках мені було б набагато важче.

Однак легко так говорити і важко мовчати… Демонстрації, суто етичний протест — «не можу мовчати»… Без віри в який-небудъ практичний результат емоційний протест мені видається беззмістовним. Хочеться все-таки поєднувати мораль з доцільністю, практичністю й реалізмом. Мені видавалось тоді, що я майже знайшов такий шлях для себе. Для інших, мабуть, є свій шлях, наприклад, той самий шлях суто морального протесту.

Якось я пішов на демонстрацію мовчазного протесту. І стало не по собі, хоча мітинг було присвячено річниці окупації Чехословаччини. Відраза до демонстрацій згоди настільки велика, що поширюється для мене і на демонстрації протесту. Я розумію, що це безглузде відчуття. Учасники багатьох московських демонстрацій розповідали мені, що вони почували себе в них якось особливо піднесено, щасливо, прекрасно. Так що кожному своє…

Усі нові нещастя вдаряли по нервах. У Зампіри Асанової брат захворів на рак. Він приїхав до нас до Києва у спеціалізовану лікарню. Я приходив до нього, і він, згасаючи, розповідав, що у нього не дуже страшна хвороба, його просто побили кагебісти і щось пошкодили. Коли він виходив з палати, за ним вислизав «хворий» кагебіст (медсестри ніяк не могли зрозуміти, на що хворіє «товариш»). Ми сміялися з вивертів кагебіста, брат весело, я — не дуже, адже я знав про рак, і кагебіст був немовби символом індивідуальної хвороби. Потім брат Зампіри повернувся у Ташкент, а через два місяці я отримав листа від Зампіри — страхітливий крик болю, жаху: в арику потонула братова дочка.

Відповідь Зампірі я писав близько двох місяців — і написав тільки в тюрмі. Тільки в тюрмі я знайшов слова, адже там важко втішати перед обличчям смерті. Втішних слів немає, всі вони фальшиві, всі брешуть.

Раковий корпус — країна Совєтів — страшна й тим, що в ній захворюють, як і в інших країнах, на звичайний рак. І — що страшніше — фізичні, психічні або соціально-ідеологічні хвороби важко вилікувати. Та й не розділяються вони, хвороби ці.

В Умані у нас був близький друг, робітник Віталій Скуратівський. Свого часу йому не вдалося вступити до того інституту, куди він хотів, а просто вища освіта йому була ні до чого. Він багато думав, читав. Хоча й був самвидавівцем, але завжди відчувалось, що він думає про глибші речі, ніж політичні проблеми. У наших суперечках він участі майже не брав, мовчки усміхався (розкривався тільки дуже близьким, і тоді відчувалась надзвичайно тонка, чуйна душа цього «звичайного» хлопчини). Декілька років тому він захворів. Біль його мучив страхітливий, але він намагався не показувати цього.

Віталій іноді приїжджав до Києва, у відрядження. Приїжджав також, щоб дістати самвидав або рідкісні книжки. Я давав йому новий самвидав, читав свої статті. Критикував статті він рідко, частіше запитував, уточнював для себе поняття, ідеї. Його мати працювала в Уманському міському музеї. Добре знала українську культуру, історію. До Віталія ставилась стримано ласкаво і з прихованим жалем.