У карнавалі історії. Свідчення

А демократи, знущаючись із несміливості думки Медведєва й ліберальних сподівань на те, що влада стане м’якшою, на її еволюцію, поділяють його формальну аконцептуальність, безпрограмність, неполітичність (тобто «об’єктивно-історичний» аналіз) — основи його ілюзій.

Я сам ніс у собі цей «первородний гріх» інтеліґента: рефлексію, абстрактність, відірваність від побуту, матерії життєвої практики, міф суто особистісного протесту — і тому відчував силу й слабкість «загального» в русі опору. Романтична реакція на радянську дійсність: російський монархізм, слов’янофільство, націоналізм — демонстрували зворотній бік «первородного гріха».

У самвидаві з’явились статті російських націоналістів «Слово нації» й «Три ставлення до Батьківщини». Дико якось було читати голос з печерних часів, заклик назад, до «самодержавства, православ’я і народності», трьох китів царизму, російського слов’янофільства і чорних сотень. Але три кити у старі добрі часи все-таки формально були пристойніші. А тут вже відчувалась доба раціоналістичного «романтизму»: біла раса, «безладна гібридизація», «голос крові».

Ще коли я збирався до Москви, Таня попросила, щоб я зустрівся з В. Гусаровим, автором чудових публіцистичних праць «На захист Фадея Булгаріна» (Гусаров «доводить», що Булгарін — патріот на взірець Кочетових, справжній охоронець «правильної літератури») та «Мій тато вбив Міхоелса» (про вбивство кагебістами знаменитого режисера й актора Міхоелса).

Гусаров написав у своєму звичайному іронічному стилі «Слово про свободу» — відповідь «Слову нації». Але закінчує він зовсім не іронічно: «Всезагальний розклад треба припинити не за допомогою батога та різки, а за допомогою гласності».

Коли я прийшов до Гусарова, він тільки обмірковував листа у психушку до Петра Григоровича — в іронічному стилі, але без сарказму, а з любов’ю та глибокою пошаною до нього. Він вже написав два листи, а тепер вирішив їх продовжити і зробити публічними, відкрити діалог з Петром Григоровичем про речі неполітичні, але, можливо, важливіші.

Автори «Слова нації» мене зацікавили. Виявляється, вони приходили до Гусарова. Гусаров описував діалог з ними гумористично, тобто поєднуючи повагу до їхньої самовідданості, щирості зі сміхом над їхнім «романтизмом», браком почуття гумору, що призводило до словесного та ідейного несмаку, до солодкавого пафосу.

Ця іронія перетворюється на сарказм, коли через підсолоджену естетизацію страшної російської історії проглядає расизм, фанатизм церковно-монархічний та месіанський. Щирість та суб’єктивна чесність не означають обов’язкового гуманного ставлення до людини. Навпаки, доведені до крайнощів, вони породжують фанатично-садистське ставлення до людини. Ці крайнощі з’являються тоді, коли ідея, прагнення до істини не самообмежуються сумнівами у собі, в Ідеї, не пом’якшуються «безідейною» любов’ю до людей і пошаною до того, що в них — навіть у нелюдів — людське, презирством й ненавистю до антилюдяного в собі, в однодумцях, в Ідеї, в обмеженості своїх істин.

Глузування з ворога (а «російські патріоти» — поки що не вороги на взірець КДБ, а ідейні супротивники демократів. Проте може надійти час, коли вони змінять КДБ: їхні ідеї мають тенденцію втілюватись у реальності) буває людяним, коли щось у ворогові цінуєш і перебуваєш з ним на рівних — і вони, й ми поки що в’язні ГУЛАГу, а не його керівники. «Російські патріоти» вважають, що влада м’якше ставиться до нас, а ми думаємо, що навпаки. Так чи інакше, але садять і тих, і інших. А те, що у верхах є люди, які симпатизують їм чи нам (а чи є вони? Медведєви вірять, я — ні), з погляду етичного не так вже й важливо: умови суперечки, ідейної боротьби у демократів і руситів етично однакові.

Я зупинився на цьому питанні тому, що проблема моральності виступів проти ворога, який сидить у таборі, з’являється постійно.

Коли група Фетісова — Антонова написала огидну фашистську роботу, у якій солідаризувалась із владою, з її російським націоналізмом, расизмом, то у самвидаві з’явилась зловтішна стаття про божевільних, що заслужили тюрму від рідної та близької їм влади.

«Хроніка» з осудом відгукнулась про зловтішання антифашиста, що ставила його на один рівень з Фетісовим й Антоновим.

Як і кожна практична моральна проблема, ця не має формули розв’язку. Ось дехто закликає різати кримських татар, євреїв, українців, росіян, арабів, кого завгодно. Навіть більше, влада у цей час проповідує те саме. Моральне почуття вимагає вдарити по погромникові, паралізувати його людиноненависницьку пропаганду словом, яке розкриває внутрішній зміст пропаганди (вона може виявлятись у словах християнства, любові до Батьківщини, комунізму) точним словом — фашист, садист, расист, погромник, нелюд.