У карнавалі історії. Свідчення

Під час побачення увійшла закріплений лікар, і радісно всміхаючись, привітала всіх зі святом Великого Жовтня. Мовчу, а як хочеться сказати все, що думаю про них, але розумію, що треба стриматись: Льоня в їхніх руках.

— Мене цікавить діагноз мого чоловіка. Чому йому дають галоперидол? Чи дають коректор і який?

— Який коректор? А вам нащо знати?

— Але ж я знаю, що дають галоперидол. Саме цим і пояснюється той приступ у мого чоловіка, свідками якого були ми з сином.

— А що, хіба Леонід Петрович скаржиться? Адже у нас з ним чудові стосунки. Чи не так, Леоніде Івановичу?

Льоня мовчить. Але його погляд відповідає на це питання дуже ясно.

— Щодо вашого питання, я нічого казати не буду: ні діагнозу, ні чим ми лікуємо.

Іду на прийом до заступника начальника медичної частини тюрми Каткової В. Я. Прошу перевести в інше відділення і дозволити мати при собі листи й фотографії.

Каткова медовим голосом починає розповідати, як у них тут добре, як всі хворі і родичі задоволені, як багато охочих до них потрапити.

— Вони ж не знають, за що тут люди, але вони знають, що у нас лікують. Ми — московська школа.

— Снєжневського?

(З гордістю:) — Так, Снєжневського. Ви не думайте, у нас не експериментують, а лікують, суворо дотримуючись методики. Нами всі задоволені, приїжджають до нас і професори.

Вона ще довго говорила, як у них гарно і як вони піклуються про хворих.

Про переведення в інший відділ: — Це неможливо, там у нас соматичне відділення. Там лежать люди, у яких поруч з нервовими хворобами і туберкульоз, виразка, печінка. Ми часто переміщуємо хворих. Та й місця там зараз немає, нікуди і койку поставити.

— А як з листами і фотографіями?

— Листи, знаєте, їх же ж багато набирається, а можуть прусаки завестись. У нас, їх звичайно, немає, але всяке може бути. А фото — ну, добре, це прохання скромне — і листи деякі, я це намагатимусь вирішити, думаю, можна буде залишити.

Так, школа була Снєжневського. З ним я вже була «знайома»: у відповідь на мій крик душі отримала повідомлення про вручення. Він отримав цього листа:

Андрію Володимировичу!

29 січня 1973 р. Київський обласний суд ухвалив у справі мого чоловіка Леоніда Івановича Плюща: визнати його неосудним і покласти на примусове лікування у психіатричну лікарню спеціального типу.

Підставою для цього стала медична експертиза, під якою стоїть Ваш підпис як її голови.

Вам, можливо, неприємно буде читати цього листа, але, слово честі, писати мені його ще тяжче. Прочитайте, будь ласка, його неупереджено.

Не буду розповідати про всі приниження людської гідності, про цинічне нехтування законом, про знущання на слідстві й на суді, яких зазнала наша родина через Вашу медичну експертизу (якщо Вас цікавлять документально викладені факти, Ви знайдете їх у моїй заяві у Верховний Суд УРСР про касаційний розгляд справи).

Скажу тільки про те, що безпосередньо стосується Вашого підпису.