Якщо ж станеться так, що мій лист не потрапить до Вас, я спробую довести його текст до Вашого відома будь-яким іншим способом.
Київ-252147,
вул. Ентузіастів, б. 33, кв., 36
Житникова Тетяна Іллівна
14 лютого 1973 р.
Лист потрапив за призначенням. Потрапляли за призначенням й інші листи: адресат у всіх був один — Комітет державної безпеки. І не мало значення, яка адреса стояла на конверті. Я це знала, на це й розраховувала. Іншого вибору не було. З кожним побаченням Льоні було все гірше й гірше.
Відповідь я отримала. Це не був лист чи повідомлення. Це було страшніше. Один з друзів (ми дуже його любили) погодився стати посередником між мною і КДБ. Ультиматум був категоричний — перестати писати і звертатись по допомогу до громадськості, інакше буде гірше.
Перша відповідь: Ні! Нізащо! Жодних
домовленостей з Державними Бандитами.І тут же: «А Льоня? Чи можу я так відповідати? Адже я тут, а він же — там!»
Поговорити, порадитися з ним? Чи можна, чи маю я право звалювати на цього це рішення? Адже він тримається, він не піддається на жодні їхні пропозиції, а йому як ножа в спину?
Ні!
А Льоні все гірше й гірше: розпух до неймовірних розмірів, вже й не розмовляє на побаченнях. Увесь час намагаюсь підбадьорити його, втішаю, розвеселюю (а сама тільки й думаю, як би не розплакатись, не дати йому знати, що він такий страшний… Коли приїжджає до нього мама, треба ще і її підтримувати — Льоня не повинен бачити маминих сліз)
Життя перетворилось на суцільне очікування — від побачення до побачення: що вони ще з ним зробили, як він? Галоперидол дають і далі.
Почався 1974 рік.
4 січня поїхала на побачення разом з Танечкою Чернишовою (немає сил виходити після побачень з однією і тією ж думкою, що знову залишаю його самого у цьому кошмарі). Таня терпляче чекає усі п’ять годин на морозі, адже навіть побачити через ґрати в тюремному коридорі не дозволяють. Їй вдалось тільки заглянути ззовні у вічко. І потім більше ніхто з друзів не зміг побачити Льоню: охорона пильно стежила, автоматник ставав спиною до вічка, щоб і цієї змоги не було.