У карнавалі історії. Свідчення

У спогадах Надії Віталіївни табір — це прекрасна природа Сибіру й Колими, яку вона любить, попри муки, холод і голод, це тупість наглядачів і начальства. Усі жахіття 28 років таборів і тюрем бачить вона як трагікомедію, в якій перемагає людина. Перемагає тому, Що вміє стати понад нелюдськими умовами, — перемагає сміхом і життєлюбством духовно здорової людини.

У Надії Віталіївни — все в сміхові, в деталях, в «пухові історії», крізь який бачиш ту саму сутність, про яку говорить Катерина Львівна.

Надія Віталіївна, українка по духу, за мовою й походженням, показала мені, що у нас є майбутнє, коли ми вміємо сміятися з себе, із свого болю, своїх кумирів, своїх вад і чеснот. Значить, ми уже піднялися над комплексом національної меншовартості, національним провінціалізмом і кислим патріотизмом.

(М. Бахтін у своїх геніальних роботах про Достоєвського, Рабле й Гоголя показав усе значення народної карнавальної культури, яка сміхом долає відчуження людини державою, ідеологією, пристрастями, яка вміє бачити високе в низькому, підлість в «благородному», смішне в серйозному.)

Як бояться цього сміху провінційні, затхлі «патріоти», серйозні бюрократи.

З чого сміються? Зі святинь, з народу (українського, російського, єврейського, якого завгодно), із… подумати лячно!., з вождів та жертв.

Антипод Надії Віталіївни, Олицька, любить її сміх, але сувора до себе, до людей, до ідей. Табір для неї — це, насамперед, глумління з людини, падіння людини до рівня ката й стукача, злет людини у мужності, співчутті, мудрості, боротьба добра і зла, перемога над злом завдяки гідності, високій моральності, любові до ближнього.

Якось я побачив у неї «Феномен людини» Тейяра де Шардена і був вражений: їй цікава ця книжка. І це після ЗО років таборів, куди вона потрапила юною дівчиною, не встигнувши здобути глибокої освіти. Вона жадібно читала «Новый мир», «Иностранную литературу» (краще з того, що там було), книжки з філософії, літературознавчі дослідження, зі знанням справи розпитувала мене про кібернетику, про філософію математики. Дуже любила Кафку, Достоєвського, Булгаков. Радила прочитати Михайловського, Чернова, дивувалась із мого застарілого захоплення Фройдом («Бо ми ж іще коли цим захоплювались. Невже немає нічого новішого?»). Вражала цілковита відсутність партійної чи моралістичної вузькості. У 70 років — ясність розуму, логіка, цікавість до нового, терпимість, широта кругозору, безупинний пошук істини і любов до прекрасного. І ніякого самолюбування своїм героїзмом, розумом, ніякої залізобетонності поглядів.

Незвичайна чистота помислів, вчинків. Одна їхня знайома, людина дуже чесна, принципова, якось розповіла, що директор уманського музею прокрався. Його залишили на роботі.

— А як же ви з ним зустрічаєтесь тепер?

— Як завжди. Вітаємось, усміхаємось.

Вона, цей «іхтіозавр», релікт чесності, принциповості старих революціонерів, не могла цього зрозуміти. А ми, нові «принципові», не могли до кінця зрозуміти її. Хіба можна не привітатись з негідником-начальником? Це ж така дрібниця! Навіщо ж ставити себе під загрозу через дрібниці? Треба зберегти себе для принципових боїв.

Прірва у принциповості між нами і нею. А яка ж вона з офіційним суспільством брехні, аморальності, розкладу, підлості!

Які все ж таки жалюгідні вихолощені абстрактні образи Демокріта й Епікура перед живими Олицькою та Суровцевою. Адже це всього-на-всього метафізична притча про фанатика-правдошукача та плоского епікурейця.

Катерина Львівна і Надія Віталіївна — два полюси однієї сутності людини, що перемогла тваринний страх (людський — в обох є) за себе, що перемогла у собі раба, тупість, пошлість і абсурд навколишнього. Я також бачив їхню товаришку, анархістку Зору Борисівну Ганд-лєвську, дружину відомого російського анархіста Андреева, колишнього агента «Іскри». Це вже третій полюс, цілком відмінний від Надії Віталіївни і Катерини Львівни. І така ж доля, така ж сила духу, така ж перемога. Три психологічних типи, три ідеології, три переможні особистості, три оптимісти. (Але боюся гри в порожню діалектику тріад. Не три їх, а тисячі — тих, що здійснили себе, перемогли, і мільйони майбутніх — якщо буде це майбутнє…)

Я бачив їх тільки трьох таких, що простягають до нас, нових, руку від Герцена, Кропоткіна, Шевченка.

Усі ми, хто їх знав, відчували цей зв’язок з кращими людьми минулого, відчували їхній оптимізм, якого нічим не знищити. У Надії Віталіївни це оптимізм народного здоров’я, сміху, що змітає усю мерзоту життя минулого, теперішнього і майбутнього. У Катерини Львівни — оптимізм віри в людину, в любов до ближнього, перемогу добра, істини й краси. У Зори Борисівни… — я замало її знаю.