У карнавалі історії. Свідчення

Коли до Відня приїхав полководець Червоної Армії Юрій Коцюбинський, син видатного українського письменника Михайла Коцюбинського, вона дізналася про розквіт української культури після перемоги більшовиків. Юрій «не агітував», а тільки давав читати сучасних українських письменників, показував картини художників.

Суровцева починає за даними їй матеріалами агітувати за радянську владу.

Якось на Захід потрапила інформація про розстріл в’язнів на Соловках. Там йшлося про основи «перевиховання злочинців працею», про умови утримання в таборах. Наводились листи й статті в’язнів про те, як їм добре живеться.

Із запалом неофіта Надія Віталіївна накинулась на брехливу буржуазну пресу.

Вступила в австрійську компартію, товаришувала з її засновником Коричонером (вона розповідала нам про нього багато кумедних історій, про його дивацтва, про людяність). Зустрічалась вона з Кларою Цеткін, Бертраном Раселом, з американськими «мільйонерами-соціалістами».

Радянський уряд Суровцеву цінував. Одного разу їй запропонували поїхати до США й Канади проводити пропаганду серед української еміграції.

Вона попросила керівництво дати їй змогу побачити розквіт України на власні очі — адже реальні факти розквіту допоможуть їй ефективніше захищати радянську владу, ідеї комунізму.

В Україні Надія Віталіївна з головою поринула в бурхливе літературне життя, посідала посаду у Наркоматі іноземних справ. Товаришувала з багатьома діячами Українського Відродження 20-х років. Розцвіт був очевидний (як жили селяни, Суровцева не дуже добре знала). Вибух художньої, музичної, літературної творчості! Театр Л. Курбаса «Березіль», Тичина, Хвильовий, Куліш!!!

Тоді повернулось багато емігрантів, повіривши обіцянкам влади. У 24-му році повернувся навіть президент колишньої Української Народної Республіки, академік Грушевський, що почав далі займатись своєю науковою діяльністю.

Усе було чудово — навіть танці знову дозволили (нова знать полюбила бали).

У 1925 році Надію Віталіївну викликали в ДПУ. Молодик, що її викликав (вона знала його з балів), запропонував стежити за «троцькістом» Юрієм Коцюбинським. Суровцева обурено крикнула йому:

— Як ви смієте мені таке пропонувати! Коцюбинський — справжній комуніст, полководець Червоної Армії. А ви хто? Хлопчисько безпартійний!

— Гаразд, як хочете. Ми зобов’язані перевіряти всі сигнали, що до нас надходять. Тільки попереджуємо: нікому не кажіть про нашу розмову!

Через рік Суровцеву заарештували, звинувачуючи у зв’язку чи то з австрійською, чи то німецькою розвідкою (вона танцювала декілька разів з послом).

Надія Віталіївна все заперечувала. Слідчий показав їй емігрантську газету з некрологом… про Суровцеву. У некролозі було сказано, що більшовики розстріляли націоналістку Суровцеву, яка повернулась в Україну, щоб займатись підпільною роботою.

У 31–32 роках від неї хотіли домогтися свідчень про контрреволюційну діяльність Грушевського та інших учасників «націоналістичного підпілля». Суровцева відмовилась.

У 34-му році дізналась про смерть Грушевського, в 36-му — про розстріл без суду голови Держплану й заступника голови Ради народних комісарів України Юрія Коцюбинського — як керівника «українського троцькістського блоку», що блокувався з українським військовим об’єднанням (?).

З ким вона тільки не сиділа, кого тільки не бачила в тюрмах, таборах, на засланнях.

На засланні вийшла заміж за Дмитра Олицького, який незабаром безслідно зник десь в Сибіру чи на Колимі.

Після викриття «культу» повернулась до Умані і там живе. Дуже багато працює, читає, дає уроки французької, англійської мов.

Коли Суровцева розповідала про свою боротьбу з «наклепом» про розстріл на Соловках, Катерина Львівна нагадала, що вона була на Соловках невдовзі після розстрілу, бачила тих, хто стріляв і тих, хто врятувався від куль. Іронія долі? Ні, «диявольський водевіль» за Достоєвським…

Що ж врятувало Надію Віталіївну від того, щоб не зломитись? Я вже писав щойно про психоідеологічне підґрунтя її мужності. Думаю, що цього не було б достатньо, аби зберегти себе.

Для української культури притаманно те, що тут немає декадансу, надриву (на одного-двох поетів-декадентів можна не зважати, тим більше, що це епігони російських і західних декадентів).[5]

Надія Віталіївна і в цьому — справжній український інтелігент. Дуже важко втриматись під тиском слідчих, табірного життя, коли психіка твоя сплутана, твоя душа надломлена, коли ти несеш в собі сліди того розкладу, проти якого сам виступаєш.

У Надії Віталіївни ясний, тверезий розум, ніяких явних, принаймні, комплексів, ніякого замовчаного перед собою зла, принесеного людям, немає. Так, помилялась, так, хвалила «нову» Україну, боролася за неї, допомагаючи тим самим майбутнім катам своїм. Але немає в неї надривного каяття — є розуміння і загальної трагедії України, й революції, і своєї мимовільної вини. Коли каяття з надривом, то воно нещире, з претензією на гординю, на самозамилування. (Я бачив провокатора, що каявся; він і далі працював на КДБ і… каявся.)