У карнавалі історії. Свідчення

Моральний вплив Катерини Львівни і Надії Віталіївни на всіх нас був незвичайний. Найрадіснішою подією в «психушці» були листівки від них. І найстрашнішою (після звісток про зраду Якіра, Красіна і Дзюби) була звістка про смерть Катерини Львівни.

У «психушці» я часто згадував наші уманські суперечки, книги спогадів Надії Віталіївни та Катерини Львівни, і навіть дрібниці — як я, наприклад, спав під табірним бушлатом Надії Віталіївни.

Їдучи з Умані, я попросив Катерину Львівну і Надію Віталіївну дати їхні спогади для самвидаву. Катерина Львівна спочатку відмовлялась, посилаючись на те, що вони нехудожні. Я нагадав, що у самвидаві вже є мемуари більшовиків, меншовиків, а есерівських немає. Вона згодилась — віддала.

На жаль, у моїй справі 1972-го року в них робили обшук (шукали «типографію») і забрали обидва томи спогадів Надії Віталіївни. Україна і самвидав взагалі втратили високохудожній твір, що був правдивим історичним документом про революцію, громадянську війну в Україні, про еміграцію, про українське Відродження і його розстріл. Другий том вона свідомо написала російською, бо він — про табори й тюрми Сибіру. І хоча він, як на мене, не такий цінний з історичного погляду, зате в ньому по-новому описано табори й терор.[6]

Приїхавши з Умані, ми відразу ж почали поширювати книжку Катерини Львівни. Всі мої друзі в Москві та Києві були в захопленні від цього твору. З Москви вона невдовзі потрапила на Захід. Багато хто хотів їхати до Умані. Я просив не робити цього: Катерина Львівна й Надія Віталіївна під наглядом.

*

В Умані ми познайомились і зблизились з молодими друзями Катерини Львівни і Надії Віталіївни — Ніною Комаровою і Віктором Нєкипєловим. Віктор здавався людиною аполітичною, він — поет. Але важко у нашій країні бути просто поетом, не протестувати, не розповсюджувати самвидаву, коли ти чесна людина.

Ніна й Віктор працювали інженерами-фармацевтами. Їх вигнали з роботи за розмову про чехословацьку весну, і в серпні 68 року їм довелось виїхати з України в Підмосков’я. Там вони обоє працювали в аптеці, познайомились з московськими опозиціонерами. У 1974 році Віктора засудили на два роки, звинувативши у «наклепі на державний лад». Наклеп зводився до розповсюдження 19-го випуску «Хроніки поточних подій» (за свідченнями одного із свідків, не доведеному на суді), до декількох віршів (з образами на адресу Брежнєва й Гусака) й рукописних начерків «Книги гніву» й статті про психтюрми. У процесі слідства, побачивши, що матеріалу замало, КДБ організував провокації — «антирадянські розмови» з однокамерниками та їхні брехливі свідчення, а тоді послав його до Інституту судової психіатрії імені Сербського. Потримавши Віктора там два місяці, його визнали осудним і засудили. У моєї дружини провели обшук у його справі.

Про це я дізнався у психтюрмі. Було боляче, але був певен, що Віктор витримає, не зламається.

Зараз він уже вийшов. Живуть у невеличкому робітничому містечку під Владимиром, бідують матеріально: Віктор не може влаштуватись на роботу (не беруть навіть чорноробом), дочку навіть у дитячий садок не взяли — «до сьомого коліна» антирадянщики. Не дають емігрувати. І ось-ось знову заберуть…

…І забрали, вже як члена Московської Гельсінської групи. У таборі захворів на рак, помер уже в Парижі.

*

На початку березня прийшов самвидав. Коли приходить велика партія самвидаву, то навколо неї завжди хвилювання: читання, розподіл — хто що береться друкувати.

«Хроніка», 6-й випуск повідомила про суд над І. Білогородською, про протести її друзів. Додатком до «Хроніки» був запис суду, який зробив Петро Григорович Григоренко.

Вперше судили за розповсюдження листа протесту — досі виганяли з комсомолу й партії, звільняли з роботи. «Законність» просунулась ще на крок уперед. КДБ і Прокуратура дозволяли захищати Біло-городську лише адвокатові, який мав «допуск» (за законом «допуск» потрібен, тільки до справ, пов’язаних з державною і військовою таємницею).

Новиною для нас було повідомлення, що в таборах карають за те, що зеки називають себе політв’язнями.

«Хроніка» описала погром в м. Горькому. Звільнено чотирьох викладачів університету, виключено декількох студентів — за самвидав.

У Ташкент! готували суд над десятьома кримськими татарами, серед них — Ролан Кадиев.

У Києві також відбувався процес. Судили кількох робітників Київської ГЕС за листівки проти русифікації. Я знав декількох свідків у цій справі. ДБ скористалося з «дон-кіхотства» Назаренка.