У карнавалі історії. Свідчення

Є серед самвидавівців «князі Мишкіни» — люди надзвичайно добрі, правдиві, чесні. КДБ використовує не лише вади своїх жертв (честолюбство, страх, алкоголізм і т. д.), а й чесноти. Назаренко майже фізично не міг брехати. І КДБ ловило його дуже просто: «Ось ви сказали те-то. Як вам не соромно брехати! Насправді було ось так». І Назаренко признавався (і все-таки не міг не брехати — провину за все він брав на себе). Чесність Назаренка призвела до того, що допитали більше 20 свідків, частину з яких ДБ не знало. А оскільки кагебісти бачили, що Назаренко не здався, то його свідчення не полегшили йому долі: Назаренкові дали 5 років таборів суворого режиму.

У журналі «Наука і релігія» з’явився лист толстовця, що «розкаявся». Лист явно щирий. Толстовець описав, як він вдарився у релігійність, як усвідомив згубність толстовства для розвитку особистості і т. д. Помітно було, що у дотолстовський період життя ця людина була надломлена, такою залишалась і опісля. Вона заплуталась у толстовських «безоднях», як і в самій собі.

Я написав «розкаяному» толстовцеві листа, в якому, погоджуючись з деякими його висновками, намагався показати, що офіційний атеїзм безплідний і що у «безоднях» є глибокий сенс, яким не можна нехтувати. Цього листа я пустив у самвидав, тому що багато релігійних проблем здавались і здаються мені дуже важливими. Якщо не вирішувати ці проблеми матеріалістично, то марксизм у духовній сфері стає безплідним.

З проблемами моралі я стикався практично щодня. Наприклад, проблема провокаторів. Серед багатьох людей розповсюджувалися чутки, що Н., X., У., провокатори. Іван Світличний — провокатор, тому що його випустили з тюрми до суду. Дзюба провокатор, бо його не беруть. Такий-то запропонував щось надто різке — він агент. Інший похвалив Петлюру чи Троцького у великому товаристві — він агент.

Що ж робити? Провокатори є, але не можна будь-що робити, якщо всіх підозрювати. Ми виробили таку тактику: про справу говорити тільки з тим, хто буде нею займатись. І ніколи нікому не казати, хто привіз, хто друкує і т. д. Але на практиці дотримуватись цього важко.

У мене декілька місяців жив С. (йому ніде було жити). І раптом я дізнаюсь, що С. — агент. Навели достовірні, незаперечні факти. Що робити? Щодня приносять чи забирають самвидав. С. бачить цих людей, розмовляє з тими, хто приносить і відносить, домовляється про друк.

Прогнати його? А якщо все це брехня — відомості про нього? Прямо сказати? Якось я сказав це одному фізикові: у мене були стовідсоткові докази, що він працює в КДБ. Він образився, але розумно відповів: «Що б я тобі не сказав, все одно не повіриш». Довелось попросити його більше не приходити.

Почав придивлятись до С. Поводиться справді дивно, не дотримуючись жодних правил конспірації. Почав його розпитувати, начебто ні про що не здогадуючись, про факти, які його викривали. С., нічого не підозрюючи, пояснив їх. Дізнався деякі речі, які заперечували те, що казали про С. Я інстинктивно переконувався, що С. оббрехали. Потім виявилось, що зводити на нього наклепи почала брехлива істеричка. Я прямо сказав С. про звинувачення проти нього. Він був ображений, обурений, дуже переймався. Мені також було нелегко.

Від кампанії остракізму С. врятувало наше правило говорити кожному тільки те, що стосується його, і те, що в нас не було страху перед провокаторами. Але скільки нервів коштували місяці життя С. у нас вдома!

Бувало й гірше. Якось зайшов до нас на Русанівку відомий тепер Хлєбніковознавець Парніс: «Чому ви розпускаєте чутки, що я стукач?» Ледве вдалося переконати, що то вже наклеп на мене. Бо ж я і сам чув про себе: «Чому не садять?» Остаточно поновили свої стосунки лише в Парижі, у палкої поклонниці Хлєбнікова Елен Шателен.

Якось до мене прийшов лейтенант Х.,’член КПРС, що жив у маленькому сусідньому містечку. Послався на те, що чув про мене по радіо «Свобода». Він самотній, все життя бореться з начальством, усе життя його женуть з роботи, роблять пакості. Тепер звинувачують в антирадянщині. Він хоче брати участь в русі, хоче розповсюджувати самвидав.

— Я напишу книжку про своє життя (розкуркулювання, служба в монгольських військах, крадіжки й брехня начальства і т. д.), а ви її розповсюдите.

Я пояснив, що можу лише запустити книжку в самвидав, а чи буде вона «широко ходити по руках», ні від кого особисто не залежить. У самвидаві немає цензури, і передруковують лише те, що людям цікаво. Це і є наша «цензура» — міра зацікавлення книгою.

— Добре, передайте на Захід.

— Але я не знаю, хто передає на Захід. Якщо книжка буде цікава, то, може, потрапить на Захід. Та й нащо вам Захід? Ви ж для наших пишете?

— Так, але в мене немає грошей. Попросіть фонд імені Герцена (я чув про нього по радіо), щоб мені заплатили.

Ось тут я й запідозрив у лейтенанті провокатора. Відповів обережно:

— Як ви, член партії, можете брати гроші від невідомої організації? Може, вона шпигунська. Та й чи платять вони, я не знаю. 1 зв’язків у мене із Заходом немає, і не хочу їх мати.