У карнавалі історії. Свідчення

Оскільки мені поставили питання з «ухилом у бік звинувачення» (а згідно з законом допит має бути об’єктивний, не можна ставити питань, які підштовхують до певної відповіді) і провокативне (відповім я: «більше ніяких» — це буде пряме підтвердження того, що Ініціативна група — антирадянська організація, їм вигідно, щоб самі члени групи визнали, що організація антирадянська). А оскільки Чуніхін мені сказав, що я також член Ініціативної групи, то, визнавши, що група антирадянська, я дам свідчення на себе і цим самим із свідка, який зобов’язаний свідчити, перетворююсь на звинуваченого.

Чуніхін прочитав і зрозумів, що поки що програв. Знову мило всміхнувся і попросив додати слова про те, що це були запитання Харківського КДБ. Тут вже я усміхнувся.

Друге прохання було ще кумеднішим.

— Допишіть, що я прочитав вам запитання після того, як ви сказали, що відмовитесь відповідати, якщо я вам все не прочитаю.

Мені не треба було згоджуватись: це вже торгівля (поступка за поступку) і в принципі тільки шкодить допитуваному.

Та не хотілось через дрібниці сперечатись. Мені було все одно, кому з них дістанеться за помилку — харківчанам чи Чуніхіну.

Я вписав його слова. Чуніхін повеселішав і знахабнів. Почав розпитувати про ухил в бік звинувачення і провокативність — в чому вони. Я пояснив. Він почав торгуватись через слово «провокаційний». Почалась дискусія про слово, його сенс і т. д.

Побачивши, що я не згоден змінювати формулювання, присікався до фрази про мою участь в Ініціативній групі.

— Ви ж член Ініціативної групи? Чому ж ви не хочете про це прямо писати?

— Тому що не хочу навіть небезпосередньо відповісти на жодне з питань.

Чуніхін ще раз перечитав і вказав мені на те, що якийсь там зворот неточний. Я згодився (ну, думаю, навіть і моє шанобливе ставлення до граматики намагається використати?). Тоді він швидко-швидко став пропонувати свої формулювання, на перший погляд точніші. Коли я відмовився, здивовано запитував: «А чому?» Декілька разів я показав, що його формулювання такі, що за бажанням їх можна перекрутити на суді як завгодно.

В одному з формулювань підступу я не помітив. Кагебіст зрадів: «Запишете?»

— А чому, власне, вас так хвилює, щоб моя відповідь про відмову давати свідчення була граматично точна?

— Просто так. Так же ж краще.

— Ні. Міняти фразу я не буду, а обдумати краще — часу немає. Та й не хочеться.

Допит закінчено, Чуніхін пішов проводити мене надвір.

По дорозі я спитав його:

— Навіщо ви копіюєте царську охранку не тільки в суті вашої роботи, а й у дрібницях?

— У яких?

— Повторюєте випадок з «гороховим» пальтом.

— Яке ще «горохове пальто»?

— Знати треба історію своєї організації! Одного разу всіх шпигунів охранка одягнула в однакові горохові пальта. І вся Росія з них потішалась, пальцем показувала.

— А хіба наші агенти в горохових пальтах?

— Ні, вони в болоньєвих плащах, в черевиках на товстих підошвах і однакових картатих краватках (час від часу «форма» міняється: іноді це червоні шалики, а замість плащів «дефіцитні» імпортні куртки). Сьогоднішні, щоправда, були якісь наче з кіно — в макінтошах. Ми з дружиною спостерігали за ними, як до вас йшли.

— Ну, Леоніде Івановичу, у вас манія переслідування.

— У дружини теж?

— Я хотів сказати, що ви перебільшуєте з тим, як стежать. Ну, навіщо нам треба було сьогодні стежити?

— Оцього вже не знаю. Може, боялись, що чкурну за кордон.

З допиту я махнув до дружини на роботу, розповісти. Обом було ясно, що заберуть — обступили з усіх боків. Я поїхав до друзів, свідків у справі Бахтіярова. Розпитав про порушення слідства. Пізно вночі, повертаючись тролейбусом додому, я оглядався — шукав хвоста, і нарешті помітив хлопця, який не зводив з мене очей. Я вийшов, а він лишився. Я сів на наступний тролейбус, а через одну зупинку зайшов хлопець. У метро я загубив його, але в автобусі знову побачив, він доїхав зі мною аж додому. КДБ врахувало моє зауваження про горохові пальта — я ледве впізнав «підметку»: не було ні «горохових» ознак, ні обличчя кримінальника — і дало менш помітного, але такого ж ідіотичного хвоста.

Хлопець допоміг мені зрозуміти, чому я вмію пізнавати сексотів. У нього не було кримінального виразу обличчя, бо йому було всього дев’ятнадцять чи двадцять років, і професія не встигла накласти на нього свій відбиток. Розпізнавати сексоток я так і не навчився. Таня, щоправда, розпізнавала їх і казала, що вони бувають двох типів: шльондри й комсомолки-активістки. Чи є щось споріднене в цих професіях?

У неділю 10 жовтня я уважно проглянув кримінальний і кримінально-процесуальний кодекс, підготував цілу низку претензій до слідчого у справі Бахтіярова. Ось тепер Чуніхін не зможе звалити все на Харківське КДБ.