У карнавалі історії. Свідчення

Я надумав видавати підпільний збірник під назвою «Згадаєм поіменно тих, хто підняв руку» (О. Галич). Перший номер планувався про Курбаса (біографія тих, що цькували, Курбасова біографія, спогади актора, що сидів з Курбасом на Соловках). Другий номер — про Пастернака, третій — про Олександра Гріна, Марину Цветаеву, О. Мандельштама й М. Булгакова. Для четвертого був готовий зовсім свіжий матеріал: 4 листопада виключили зі Спілки письменників О. І. Солженіцина. Та хтось уже зробив цей четвертий збірник. Попередніх номерів зібрати не вдалось, бо забракло часу: актуальні події звалювались на нас все швидше й швидше.

Ми отримали запис засідання Секретаріату Спілки письменників і листа Солженіцина до Секретаріату. Він нас підбадьорив. «Протріть циферблат — бо годинник ваш відстав від доби. Відтуліть дорогі завіси — ви навіть і не здогадуєтесь, що надворі вже світає».

Це було сказано у той час, коли на країну насувалася тінь Сталіна.

І зараз, у 1976 році, ця пророча правда Солженіцинових слів очевидна:

«Сліпі проводирі сліпців! Ви й не помічаєте, що бредете у бік, протилежний тому, який ви проголосили».

Через декілька місяців у самвидаві з’явився збірник про справу Солженіцина: біографія, боротьба з Секретаріатом Спілки, протокол зборів у Рязані. Збірник цей, незважаючи на його обсяг, багато хто почав передруковувати. Були й такі, що ніколи нічого не друкували, вважали, що це небезпечно, але про Солженіцина все-таки брались друкувати — таким важливим це здавалось.

Увесь листопад минув у передруковуванні самвидаву — пошуки тих, хто друкує, купівля нової машинки, не «забрудненої», заміна шрифтів на попередні, щоб не знайшли господаря.

Дружина наполягала, щоб я почав вимагати у Чуніхіна машинку (вона потрібна була їй для роботи), але я чекав суду над Бахтіяровим.

25-го поїхав до Харкова на процес. Захопив із собою кагебістського листа до кримських татар.

Увечері ми всі зібрались обміркувати тактику відповідей свідків. З’ясувалось, що на одній із фраз у листі Ініціативної групи слідчі зупинялись окремо, побачивши, що харків’яни її не можуть обґрунтувати — про релігійні переслідування. У харків’ян було мало самвидаву, тому багатьох фактів вони не знали. Саме тому вони невиразно уявляли тактику суддів на процесах.

Із приїжджих з інших міст — Іра Якір і Славік Бахмін з Москви.

Ми розповіли про переслідування української греко-католицької церкви, про баптистів. Хтось із харків’ян згадав про те, що закрили харківську синагогу.

Під час слідства харків’яни зробили багато помилок, бо у них ще залишалися рештки віри в те, що у слідчих може бути щось людяне, і якщо довести законність своєї діяльності численними фактами, то вдасться уникнути суду або пом’якшити вирок друзям.

Вранці ми пішли в суд. Рима, дружина Генріха Алтуняна, ледве тримала себе в руках. І в той же час ілюзій у неї було більше, аніж в інших.

Ми ж, ті, хто приїхав з інших міст, вирок знали — три роки,/ максимальний термін за цією статтею. Харків’яни ж продумували/ як переконати суд у тому, що наклепів у листах Ініціативної групи, у висловлюваннях Алтуняна, у самвидаві, який у нього знайшлі, немає (чернетка із записами про численні звільнення з роботи, остання сторінка виступу академіка Аганбегяна про становище економіки країни, лист «Громадянина» про Григоренка).

Нас здивувало те, що до кімнати, в якій відбувався процес, впустили всіх охочих. У кімнаті — родичі й друзі, вони ж — свідки; представники «громадськості», тобто парторги установ, у яких працювали друзі Алтуняна, і звичайно ж, товариші в «цивільному». Було душно.

Ввели Генріха. Він радісно дивився на друзів, на дружину, всіх підбадьорюючи. У нього ілюзій, очевидно, вже не було.

Закінчилась формальна частина. Оголосили перерву. Ми вийшли. Але назад нас з Ірою Якір не впустили:

— Вам не можна.

— Чому?

— Мені начальство сказало вас не пускати.

— Яке?

— Моє.

— КДБ?

— Не’знаю.

Підійшов офіцер. Він пояснив, що не вистачає місць. Колись хтось показав на порожні стільці, він відповів, що сперечатися з нами не збирається.

Потяглось болісне очікування в коридорі суду. На перерву виходили свідки і розповідали про перебіг процесу. Адвокат Арія нав’язав Алтунянові оборонну тактику, Алтунян пішов на це, але бувши відвертим та дуже емоційним, часом виходив поза цю тактику. Тактика перешкоджала його політичній платформі, а політичні вислови — тактиці.

Суд затягнувся допізна. Всі очікували, що процес продовжать наступного дня. Але суд тривав далі. Дуже довго радились.

Нарешті всіх впустили, щоб зачитати вирок.

Почали з Алтунянових «чеснот» — одружений, двоє дітей, виразка шлунка, ІЗ років бездоганної служби в армії, 4 медалі. Я пробурмотів до сусідки:

— Не тільки виправдають, а й п’яту медаль дадуть.

Перерахування чеснот завершили фразою:

«Але у зв’язку з особливою небезпечністю дій Алтуняна…».

Далі почали перераховувати «злочини»:

— з таким-то Алтунян у 68-му році, йдучи з книгарні, переходячи площу Тевелєва, назвав вторгнення у Чехословаччину «агресією»;

— на партзборах Академії говорив про державний антисемітизм;