У карнавалі історії. Свідчення

Бездоказовість одних висновків частково вдалося виправити завдяки друзям Шевцова. Коли він опублікував у 1964-му році «Тлю», то з’явилось багато їдких статей. Оскільки в книжці було багато приємних слів художника Лактіонова про Шевцова, то останній вирішив відмежуватись від «друга». В «Літературні» з’явився допис про те, що Лактіонов підписав приємну для Шевцова характеристику, написану самим Шевцовим, не читаючи «Тлі». А саме до такого методу вдавались негативні герої книжки жиди-формалісти в «Тлі», щоб використати гучне ім’я одного соцреаліста. Так Шевцов сам допоміг мені обґрунтувати тезу про те, що характеристики мінус-героїв — це самохарактеристики.

Була ще одна проблема. Чи це морально — публічно копатися у їхніх брудних душах, в їхніх страшних тайниках, в їхній патології? Адже вони радше хворі люди: Кочетов — більше психічно, Шевцов — соціально?!

Так я й не вирішив тоді цієї моральної дилеми — вдарити по ворогові чи пожаліти хворих людей.

З цією проблемою була пов’язана й інша. Все, що я знаходив у хамській літературі кочетових, шевцових, софронових, є і в культурі. Довго шукав різницю, поки не знайшов. Так, у кожному з нас сидить Шевцов-Кочетов, але культура перетворює його на людину, а хам силкується затоптати людину в бруд, в гімно. Культура користується тими ж символами і навіть прийомами, але для того, щоб очистити людину, забруднюючи все брудне по суті, але «чисте» за формою. Так робив Рабле, так робить Галич.

*

У березні довелося знову летіти до Харкова. 10 числа (день смерті Шевченка) судили Владика Недобору і Володю Пономарьова. Я вже дав в «Український вісник» — самвидавівський журнал, який щойно з’явився, інформацію про арешт Алтуняна. Тепер потрібен був новий матеріал для «Українського вісника» й для «Хроніки». Та головне не це — харків’яни стали для мене найближчими людьми. Я не міг не поїхати, хоча й знав, що користі з мене буде мало. Тактику відповідей на суді харків’яни вже виробили, врахувавши попередні помилки. І тяжко морально бути на таких процесах спостерігачем. І нітрохи не легше від думки, що самого неминуче візьмуть — завтра, за рік-другий. (Три роки потому Генчик приїхав на мій процес, вже відбувши термін, а Таня пізніше розповідала мені, як вона плакала, дізнавшись, що він, може, не приїде: щойно після табору, труднощі з роботою — і все-таки приїхав. Приїхав до порожньої зали, знову до хамства, погроз кагебістів, погрози повторного арешту.)

Коли я появився біля будинку суду, то побачив, як злісно дивиться на мене одна з родичок підсудного. Вона сказала:

— Він приїхав сюди тільки для того, щоб процес був гучним. Їм тепер термін більший дадуть.

Мати Недобори розповіла про свою розмову з Гриценком. Той заявив, що її син — гарна людина, але товаришує з особливо небезпечним антирадянщиком Плющем. Мати відповіла, що в такому разі КДБ чинить злочин: садить гарних людей, а «особливо небезпечних» залишає як наживку для того, щоб ловити «гарних». На запитання, чому приїхав Плющ, відповіла, що це вона його запросила на процес сина.

Самого Недобору навмисне травмували тим, що, потримавши три дні, відпустили, зате забрали Пономарьова і Лєвіна. А це плямувало Недобору. Йому було дуже тяжко за товаришів, які вже сіли, і через «пляму». Владикові здавалось, що я зневажаю його за його м’яке ставлення до Васі, за лібералізм, Бог знає за що. Тяжко було дивитись в очі дружинам і дітям ув’язнених товаришів.

Комедію, яку Гриценко розіграв під час арешту Аркадія, тепер зрозуміти було легше. І це не особистий винахід Гриценка. «Плями», розбрат, підозри — це загальний метод КДБ.

Письменник Антоненко-Давидович отримав від російських друзів попередження про те, що Чорновіл — провокатор, завалив після поїздки в Москву Григоренка.

У Києві багато хто отримав листа з «табору»:

«Ми витримали всі муки й знущання, які тільки можуть вигадати в таборі, але нас хвилює інше — чи не забули на волі про спільну справу, чи не спекулюють на наших добрих почуттях, чи не гріють руки на нашому всенародному горі підлі людці?..»

А далі напади на І. Світличного, В. Чорновола, 3. Франко. Нібито Чорновіл і Світличний використовують для себе громадські гроші, які зібрали родини політв’язнів, — особливо турбувались кагебісти-псевдотабірники за Мороза.

Але, як каже Зінаїда Михайлівна Григоренко, «видно ослячі вуха КДБ»: русизми, українська машинка, а лист із штемпелем «Явас», Мордовія), граматичні помилки-обмовки («ваш заповідник імені Берії»). Було видно, що писав спец із читання листів з табору, спец з українського самвидаву, росіянин чи русифікований українець (думаю, що якби їм дати на допомогу доброго українського письменника, то й він вуха покаже — така вже специфіка кагебістського самвидаву).