У карнавалі історії. Свідчення

Мати Недобори розповідала, як вона зіткнулась з КДБ до війни. Вона тоді працювала завідувачкою райвідділу охорони здоров’я. НКВД забрав декількох лікарів і звинуватив їх у шкідництві. Недоборина мати, добре знаючи «шкідників», почала їх захищати. Її викликали. Прийшла, чекає біля кабінету слідчого. Він довго не показується. Нарешті двоє у формі зайшли до нього і вийшли разом з ним. Він на неї навіть і не глянув.

Вона прочекала до вечора. Нарешті, підійшов сторож.

— Ви кого чекаєте, громадянко?

— Слідчого Н. у справі лікарів.

— Його арештували як ворога народу. Біжіть, любонько, звідси пошвидше. Може, забудуть.

Подібна ситуація описана в такому анекдоті. У кабінет до слідчого Іванова увірвався слідчий Петров:

— Де Іванов? Ось ордер на його арешт.

— Він вас пішов арештувати, теж з ордером.

Дивлячись на матір Недобори, що сміється з усіляких анекдотів з нашого політичного побуту, стало легше за Владика. Вона з ним, вона його підтримає, а не почне допомагати КДБ, рятуючи… сина від КДБ. А багато кому доводиться отримувати удари від батьків…

Тамара Лєвіна розповіла про метод, який застосували до неї. Після допиту слідчий повіз її на машині, по дорозі читав вірші, вів світську бесіду. Привіз за місто, до ресторану, запропонував зайти, повечеряти. Спочатку вона не розуміла, що до чого, коли ж збагнула, розреготалась: «Та ви подивіться на себе в дзеркало! Як вам не соромно!»

Я просидів два дні в коридорі суду. На перший день Вероніка Кали-новська пожаліла мене й сиділа зі мною за компанію. До нас підійшов міліціонер, який не пускав у кімнату суду. Він почав «тикати», доводити, що нам тут робити нічого. Я доволі грубо попросив його піти геть. Вероніка почала перейматись, що я образив лягавого.

— Він же хотів нас зрозуміти, чому ми тут нудимось. А «тикав» тому, що так звик!

Мене гнітило суперечливе відчуття поваги до її доброти а ля «князь Мишкін» і зла на цю абсолютну доброту.

— Ну, що ж, коли прийдемо до влади, висунемо тебе в міністри справедливості. Будеш рятувати кагебістів, катів від гніву народного.

Прокурор на суді — Лебедев, старий маразматик. В його голові цей процес — продовження старих, добротних процесів 30-х років, у яких він брав участь. Тому він геніально обмовляється:

— Підсудний Пономарьов, коли ви востаннє зустрічались з Кіровим?

Він, звичайно, має на увазі Петра Якіра. Але його підводить спільне в Петра Якіра й Кірова — склад «кір», вбивство Сталіним Йони Якіра й Кірова. Для нього все це вороги народу, від Кірова — Якіра до Пономарьова — Якіра.

Суспільний маразм проявляється у маразмі прокурора:

— Єврейські євреї…

Лебедев хотів похвілити державних євреїв, гарних, словами «радянські євреї», щоб протиставити їх поганим — сіоністським, демократам (про процес ДБ розпускало чутки, що це сіоністи. Коли Пономарьов сказав, що він виховувався в родині революціонерів, хтось із залу крикнув: «Бундівці, ясна річ»…).

Для прокурора і справді немає гарних, радянських євреїв — всі вони жиди, п’ята колона. І тому він видав «євреїв у квадраті», тобто «жидівські морди».

Адвокат Монахов, нудячись від нісенітних промов Лебедева, якраз читає «Місто Бевзів» Салтикова-Щедріна. Йому не треба переключати увагу: він читає про те, що бачить перед собою, він — мешканець міста Бевзів, а перед ним — бевзівці за суддівським столом, серед публіки. Слова судді, прокурора — це продовження фраз бевзівських губернаторів, городових, поліцейських. Монахов читає зі смаком, демонструючи всьому залу, що він читає, і посміхається зі слів героїв Салтикова-Щедріна і фраз Лебедева.

Недобора й Пономарьов спокійні, вони знають все, що буде далі. Але вроджена пошана до слова їм заважає. Вони визнають, що у листі «До громадян» помилка: написано «політика неприхованого шовінізму». Треба було сказати «прихованого». І це прокурор використовує як визнання наклепу…

Коли свідок Тамара Лєвіна відповідає на питання про релігійні переслідування, вона перераховує: «греко-католицька, уніатська…»

Суддя перебиває — вистачить двох церков. Тамара усміхається: вона говорить про одну церкву, вживаючи різні назви.

Узагалі на цьому процесі більше гумористичного ставлення до суду, ніж на Алтуняновому. Бо ж немає вже ілюзій, і тому обурення менше.

Я зайшов до Василя Омеляновича Гриценка по книжку «Націоналізм» Рабіндраната Тагора.

— Я віддам вам Чорноволову книжку, якщо прийдете на допит.

— Спочатку покажіть постанову прокурора.

— Тоді книжки не отримаєте.

Говорить — і не гляне, впевнений у безкарності. А Лєвіна він направив на експертизу у психлікарню. Тамара влаштувала скандал, погрозила, що здійме галас на увесь світ. Той тільки посміхався.

Вже після процесу над Аркадієм у журналі «Соціалістична законність» була стаття про Гриценка. Виявилось, що Вася — слідчий-романтик. Його підвищили в чині — він став Старшим радником юстиції. Зі сторінки журналу дивилось обличчя добродушного сільського вчителя, і було в ньому щось і бабське, і в той же час садистське.