У карнавалі історії. Свідчення

Працю горьківчан «Держава чи революція» я на той час вже прочитав. Це праця в дусі «Трансформації більшовизму»: аналіз несоціалістичної природи СРСР, що ґрунтується на творах Маркса, Енгельса і, насамперед, Леніна.

У січні 70-го судили Сокульського, Кульчинського й Савченка — за виготовлення й розповсюдження «Звернення творчої молоді Дніпропетровська», «Репортажу із заповідника імені Берії» В. Мороза, статті академіка Аганбегяна «Радянська економіка» та інших самвидавівських матеріалів.

У той же час, коли судили Лєвіна, засудили на новий термін (ще п’ять років на додачу до недосидженого) Святослава Каравансь-кого у Володимирській тюрмі.

С. І. Караванського вперше засудили на 25 років у 44-му, за участь у націоналістичній організації в Одесі (організація належала до підпілля, як антифашистського, так і антирадянського). У 1961 році, коли за новим кодексом максимальний термін став 15 років і частину 25-річників почали випускати, випустили й Караванського. Але варто було йому написати декілька листів проти русифікації, і в 1965 році Генеральний прокурор Руденко опротестував зменшення терміну — Святослава без суду відправили відсиджувати невідбутий залишок 25-ти років. Тепер час його виходу ще більше віддалявся.

Майже одночасно ми отримали три праці Валентина Мороза:

«Серед снігів» — памфлет про перший крок Дзюби до погодження з владою, про його статтю в «Літературній Україні»;

«Мойсей і Датан» — відповідь білоруській поетесі Євдокії Лось, де Мороз соромить її за зраду Білорусі, показує вторинність її біло-руськості, відмову від розвитку білоруської культури;

«Хроніка опору» — про русифікацію у Західній Україні.

Усі три написані переконливо, чудовою мовою. Враження ці праці на всіх справили величезне.

Докори Дзюбі здавались мені надмірні. Ми обговорювали з друзями думку Мороза про те, що Україні потрібні «мученики», «апостоли» і т. д. Я вважав, що помилка Дзюби якраз допоможе тому, що зникне «культ Дзюби», «дзюбізму». Коли якось один знайомий показав фотографію Дзюби, його дружини й дочки, то мене аж нудити почало від цього схиляння перед «пресвятою родиною» (він не був навіть їхнім близьким другом). Багато «дзюбістів» сиділо в кущах і тільки крадькома поклонялись «героєві» й «апостолу».

Україні потрібно багато розумних українців. Герої-самітники лише ведуть за собою отару овець, якщо героям поклоняються.

А «мученики» зовсім ні до чого. Їх влада тисячами робить.

Емоційна переконливість пристрасті борця, логіка фактів і аналізу, чудова мова справили великий вплив на всіх. Такого рівня публіцистики ми в Україні ще не бачили. (Я тоді запитав у Світличного, що ставився до Мороза стримано: «Але це ж все написано з демократичних позицій?» Іван лише зазначив, що стиль Донцовський. А стиль свідчить і про еволюцію ідей. Про Донцова розповідала Суровцева. У Чорновола я встиг тоді трохи прочитати його, але лише на Заході зрозумів, що хотів сказати Світличний. Та й Мороз проявив на той час себе, вже без блискучості Донцова). Навіть ті, хто у всьому підтримував Дзюбу, погоджувались, що Мороз переконує, доводячи, що не можна йти на будь-які компроміси з владою.

Дзюба не хотів відповідати Морозові, бо не хотів розколу.

Якось наприкінці травня у мене зібрались друзі. Хтось постукав. Увійшов Валентин. Він не був схожий на того, яким я бачив його у Львові. Не такий худий, зникли незграбні рухи, відчуженість у розмові.

Мороз розповів про обшуки, про те, що стежать. Було ясно, що заарештують його з дня на день. Був зосереджений, спокійний. Увесь віддавався тій темі, про яку йшлося, — про переслідування уніатської церкви, розкрадання національних культурних цінностей, про те, що селянам забороняють продавати писанки.

Серед нас була дівчина, яка знала про патріотичний рух лише з розмов і тому боялася самого слова «націоналіст». Скільки я не доводив протилежне, вона пов’язувала національний рух з русофобством. І ось Мороз, можливо, найпристрасніший патріот, зачарував не тільки нас, а й її. Він має величезну силу духа, яка проявляється у жестах, виразі обличчя, в тоні, в аргументах. Колись писали про особистий магнетизм таких людей. Навіть не погоджуючись з Валентином, підкоряєшся чарам його особистості.

Ми обговорили цілу низку практичних проблем і пішли його проводжати. Я почав захищати Дзюбу. Мороз говорив про нього з великою повагою, але вважав, що Дзюбина стаття — це велика помилка, яка руйнує авторитет Дзюби, і дає підстави таким, як поет Драч, виправдати свою згоду з владою. Адже сам Дзюба колись звинувачував Драча в угодовстві. Драчі, Євтушенки, Павлички виходять з думки: «90 відсотків віршів для КДБ, 10 — для народу». А народові й цих десяти не буде треба.