У карнавалі історії. Свідчення

— Ми вас обшукаємо.

— А хто ви такий?

— Яз карного розшуку.

— Ваші документи?

— Ні, ваші давайте!

— А ви маєте право мої вимагати?

Поторгувалися. Показав. Капітан карного розшуку Кузнецов.

— Ви навіщо у Москву приїхали?

— А навіщо вам це знати?

— Відповідайте!

— В гості до Петра Якіра.

— А хто це?

— Ви самі знаєте.

— Показуйте, що в портфелі.

— А поняті, а ордер на обшук?

— По понятих пішли. А ордер не потрібен, якщо терміново розшукується злочинець.

Посперечались про тлумачення законів. Я почав вимагати кодекс.

— У мене тут немає.

— А у мене що ви шукаєте? Те, чим жінку по голові вдарили чи її валізку?

— Ич, веселий який?!!

Почекали на понятих. Зайшло двоє розгублених хлопців.

— Ваші прізвища.

Хлопці мовчки дивляться.

«Кузнецов» (?):

— Вам це не потрібно!

— Потрібно. Я буду скаржитись у прокуратуру про те, що КДБ використовує карний розшук для своїх цілей.

— Обшукати насильно.

Битись не хотілось. Показав портфель. Вийняв книжку.

«Історія великої французької революції» Кропоткіна. Навіщо вам революція? Хто такий Кропоткін?

— Є станція метро його імені.

— А-а-а! А що ще в портфелі?

— Нічого. Дивіться.

Дивлюсь сам і бачу якийсь самвидав.

Але капітан уже зрозумів, що залишився ні з чим, і навіть не заглянув у портфель.

Я почав вимагати, щоб склали протокол.

— А навіщо, якщо нічого не знайшли?

— За законом так треба. Я буду скаржитись на ваші дії.

— Скаржтеся. Ач, як полюбили скаржитись. То в ООН, то фашистам…

Я пішов до Юліуса.

КДБ люто ненавидів Цукермана й Телєсіна за законолюбство, за їхню скрупульозність та формалізм. У Телєсіна в грудні забрали 70 найменувань книжок і самвидаву. Він почав переслідувати їх сатирично-юридичними скаргами. А з нього намагались викачати відомості про Рязань, а він вимагав покарати слідчих за беззаконня. Через те, що обшук було здійснено незаконно, навіть ті матеріали, які були для кагебістів цікаві, перестали фігурувати як речові докази. Телєсін логічно запитував їх: «А може, це ви підкинули?» Йому прямо заявили: або Ізраїль, або тюрма. Він, ясна річ, вибрав Ізраїль. (Не зовсім так. Я запитав тоді у Юліуса: «Ти ж загалдемократ. Чому став сіоністом?» — «Слухай, ми вже вам зробили одну революцію, маємо і ви, і ми. Розумієш, у нас зі слов’янами різна ритміка, ми без потреби прискорюємо ваш історичний процес. Я не хочу брати участі у вашій новій революції».)

Телєсін вже раніше збирав матеріал на капітана Кузнецова. Той проробляв такі обшуки не один раз. Я з допомогою Телєсіна написав скаргу: для «справи Кузнецова».

У той приїзд я зайшов до Ані Красіної. Віктора судили в грудні 69-го року «за ледарство» (минув рік і три місяці, як його вигнали з роботи). Аня на суді доводила, що її чоловік не ледар, він заробляє перекладами, допомагає їй і дітям (прокурор звинувачував Красіна в тому, що він не турбувався про дітей, не ходив на батьківські збори до школи, не був на дні народження сина).

Коли я зайшов до Красіних, усі троє синів радісно кинулись до мене і тут же почали розповідати про суд. Віктора вони дуже любили.

— Дядечку Льоню! Після суду мама захворіла, і ми викликали лікаря. Лікарша прийшла і почала кричати на маму — чому не вона, а я відчинив двері: «Це нечемно». А мама хворіла.

— А мені вчителька трійку поставила, а у мене помилок не було.

Вчителька іншого сина, навпаки, почала краще ставитись до хлопчика.

Красіну дали п’ять років заслання. Цілий вечір точилась розмова про тата, міліцію і вчителів. Аня розповідала про тяжкий фізичний стан Віктора (серце, виразка шлунка після першого табору).

У мене до піджака був приколений значок — чехословацький прапор.

— Дядечку Льоню, а чому ви їхнє носите?

Пояснив. Заспокоїлись — дядечко Льоня не за «них».

Обстановка злиденна, одна кімнатка, де сплять всі разом — троє дітей і мати. Навіть не квартира, а якась прибудова тимчасова, без опалення, обігріваються маленькими електричними плитками.

Ось такі сумні спогади зринули після повідомлення про Борисова й Телєсіна.

Від щоденних повідомлень про обшуки й арешти, про те, що поліцейська психіатрія зростає, на душі ставало все тяжче. Ми вирішили відпочити в Одесі, у мами з сестрою.

В Одесі жила Ніна Антонівна Строкатова-Караванська, дружина Станіслава Караванського.

Я приїхав до неї саме у розпалі подій. Тюремний суд виніс окрему ухвалу про Ніну Антонівну — начебто вона передала на волю тайнопис — рукописи чоловіка. У справі було багато загадкового. Рукописів було дуже багато, — дивно, звідки в нього було так багато часу, і це ж у тюрмі, при постійному нагляді. Звідки він взяв ліки для тайнопису? Не було графологічної експертизи. Адвокат доводив, що складу злочину немає. Але не тільки Караванському збільшили термін, а ще й Ніні Антонівні пригрожували судом.

Я декілька разів приїжджав до неї. У «Чорноморській комуні» з’явилась стаття про її зв’язки зі «шпигуном». У Медінституті відбулися збори. Я зайшов до Ніни Антонівни після них.

Ніна Антонівна глузливо розповідала про демагогічні виступи працівників. Образи, звинувачення, фальсифікація справи Караванського і її заяв.

Один із працівників, вірменин, заявив: