У карнавалі історії. Свідчення

Я пригадав слова одного з них: «Я до радянської влади застосовую політику батога й пряника». Насправді це до них застосовують таку політику. Їм дозволяють писати ліберальні віршики, демонструвати Заходові «приручену опозицію» й свободу її творчості. Коли вони виходять за рамки дозволеного лібералізму, їх хльоскають батогом, і вони повертаються на стезю радянської доброчесності. З кожним роком рамки дозволеного вільнодумства вужчають.

Коли Евтушенко в пориві щирих почуттів прислав у ЦК протест проти вторгнення в ЧРСР, то вже наступного дня пошкодував про свою щирість. На запитання західного кореспондента: «Чи правда, що ви послали листа в ЦК?», він відповів: «Ні, листа я не посилав!» Така хитра відповідь йому самому страшенно сподобалась, і всім кому хотів про це розповідав (посилав же він телеграму, а не листа!)

По дорозі до метро за нами йшли кагебісти, було їх багато, і вони не ховались, розраховуючи налякати. Валентин тільки усміхався, хоча видно було, що сідати йому не хочеться.

Усі йшли мовчки, розуміючи, що цю особистість вони з рук не випустять, не вибачать йому його сили й відваги…

Попрощались також мовчки — але бажати витримати новий термін ніхто не міг, а казати «до побачення» було би брехнею.

1 червня Валентина Мороза заарештували.

У травні в Бутирській тюрмі покінчив з собою Володимир Борисов, організатор легальної «Спілки незалежної молоді» міста Владимира (1968 рік). Ця спілка подала заяву про реєстрацію (згідно зі ст. 126 Конституції) у міськвиконком:

«Основна мета Спілки незалежної молоді — всіляко сприяти розвитку соціалістичної демократії і суспільного прогресу в нашій країні».

Разом з Борисовим ми якось ночували у Якіра. Борисов розповідав про те, чому є сенс боротися за дозвіл Спілки. Його підхід збігався з поглядами П. Г. Григоренка: потрібно на кожному кроці вимагати, щоб виконувались обіцянки Конституції, пояснювати людям, особливо молоді, що народ має права і цими правами повинен користуватись народ. Не повинні вони бути лише пропагандистською наживкою для західних лібералів.

Борисова посадили в психушку. Я пережив у тюрмі страх перед психушкою і знаю ті хвилини відчаю, які можуть довести до самогубства. Психіатри й КДБ зацікавлені у такому кінці: це доводить суїцидальність в’язня. Про це у своїх тюремних записах писав Григоренко.

Тяжко чути про смерть і страждання незнайомих людей. Удвічі тяжче, коли знав людину. Втричі, у багато разів страшніше, коли знав людину добре.

У травні полетів в Ізраїль Юліус Тєлєсін. Юліус — математик, якого звільнили у 69-му році з Центрального економіко-математичного інституту. Як і всіх, звільнили незаконно.

Я зустрічався з ним у Якіра. Юліус блискуче бив кагебістів знанням законів. Професор Цукерман, його друг, видав у самвидаві цілу низку листів, які він написав у різні інстанції. Юліус дав їм визначення — «юридичні симфонії». Цукерман доводив, що законність у всіх сферах життя відсутня. Він помічав якесь порушення закону і посилав про це заяву в нижчу інстанцію. Звідти йому відповідали, ігноруючи закон, або не відповідали зовсім. Тоді він посилав заяву вище, виклавши, чому відповідь нижчої інстанції незаконна. Потім ще вище, аж поки не доходив до Генерального прокурора Руденка.

Так він своїми «симфоніями» (заявами й відповідями) практично довів всезагальність беззаконня — по горизонталі (всі сфери закону) і по вертикалі (всі рівні влади). Незважаючи на всю мою нелюбов до суконної мови брехливих радянських законів, я відчував естетичну насолоду від нової форми сатири на лад, нового різновиду езопівської мови. [Зараз з’явилися дві нові форми сатири — логічна О. Зінов’єва («Зяючі висоти») і п’яна В. Єрофеєва (повість «Москва — Пєтушкі»)].

Ці симфонії переказувались з уст в уста, ставали легендами. На жаль, всіх симфоній, всіх «справ», які Цукерман вів із владою, у мене не було. Особливо прекрасною була увертюра про статтю «Іржі Гаєк вештається по світу» в газеті «Известия». Цукерман, посилаючись на закон, який забороняє вести пропаганду проти братніх соціалістичних республік, зводити наклепи на них, звернув увагу Генерального прокурора Руденка на особливу небезпечність порушення закону газетою «Известия».

Тут Цукерман трохи відійшов від юридичної мови, відверто знущаючись з прокурора, наприклад, цитуючи Леніна про те, що не можна мовчки дивитись на злочин.

У Телєсіна незадовго до моєї зимової поїздки до Москви зробили обшук у рязанській справі (марксистська група). Забрали у нього величезні гори літератури і друкарську машинку.

Він обіцяв мені новий самвидав, і я пішов до нього додому. Захопив портфель, витрусивши з нього самвидав, уже зібраний.

На станції метро «Маяковська» я раптом почув:

— Пройдемо з нами!

Обертаюсь — двоє лягавих.

— А куди й навіщо?

— Ось тут на станції наше відділення. Перевіримо ваші документи.

За столом — людина в цивільному. Типове обличчя кагебіста-слідчого.

— Учора на станції молодий чоловік пограбував жінку і вдарив її по голові.

— А я тут до чого?

— У вас плащ такий самий.

— Таких плащів багато. Що вам від мене потрібно?