У карнавалі історії. Свідчення

Я зрозумів, що такі шкурні ідеології базуються на міфологізації ідеології. Почав збирати матеріал для статті про лібералів, неомарксистів, «чистих» демократів, технократів, націоналістів. Насправді чистих ідеологій немає, всі вони — психоідеології, сплетення різних ідеологій між собою і з психологією; переплетення комплексів неповноцінності, провини, страху, сорому, совісті, істерії й сексуально-соціальної патології.

У вступі до статті я зробив цей розподіл, ввів орієнтовну класифікацію психоідеологій, згадав про роль «шкурності», міфів, моди, несвідомих ідеологій, зокрема, несвідомої політичності, що у свідомості вважає себе за аполітичну.

Оскільки соціальна база демократичного руху — це поки що інтелігенція, то, значить, треба використовувати всі її соціальні переваги: ерудицію, знання, вміння мислити, аналізувати — і вдаряти по її слабких місцях: схильності відриватись від грішної землі, схильності до самокопания, до анархізму в політичних діях і в побуті, до кастової замкнутості, перебільшення ролі слова, ідеологій.

КДБ використовує всі ці вади. І саме тому я хотів написати статтю про психологію слідчого та його жертви: вади й чесноти слідчого, вади й чесноти інтелігентів.

У номері «Вопросов психологии» зі статтею Виготського про гру якраз була стаття про психологічні прийоми слідчого на допитах. Я зміг спертися на опис легальних законних прийомів слідства. Залишилось перетворити рекомендації слідчим на рекомендації для тих, хто перебуває під слідством, свідкам і доповнити їх досвідом друзів, власним досвідом і матеріалами «Хроніки», «Білої книги» О. Гінзбурґа, працями Литвинова, «Юридичною довідкою» Єсєніна-Вольпіна.

У статті я встиг дійти до протизаконних методів слідства: шантажу, провокацій, фальсифікацій, психологічного терору, використання фармакологічних засобів, «квочок».

Свою статтю я прочитав багатьом з тих, хто вже сидів або ж пройшов через слідство як свідок. Вони щось виправляли, щось додавали.

Наприкінці 1970 року я поїхав до Москви. Потрібен був самвидав, треба було віддати наші матеріали, інформацію про Україну. Мені також була потрібна фашистська дореволюційна література й література сучасного анти- і прорадянського фашизму для третьої частини «Спадкоємців Сталіна». У другій частині під назвою «Обмовки реакції» я поширив аналіз Шевцова-Кочетова на все радянське суспільство, розглядаючи поняття суспільної свідомості, підсвідомості, цензури, суспільної символіки. Тут були процеси над Лєвіним-Лєніним, плутанина з Леніним-Бауером, маразматичні мемуари Мікояна, у яких було «виказано» таємниці Кремля.

Як символ мене особливо зацікавила «біла пляма» в гімні СРСР — немає слів. Гімн без слів видає суть нового етапу сталінізму: слова про Сталіна маються на увазі, але вимовляти їх поки що соромно. А нових не хочуть. З цим співвідноситься й небажання виконати обіцянку — замінити Конституцію «диктатури пролетаріату» Конституцією «всенародної держави». Сталінська Конституція їм здається надто ліберальною, а доведеться ж сказати ще більш прекраснодушні слова. Слова ніколи їм не заважають, але «антирадянщики» використовують ті самі слова проти них. Це неприємно. Технократи збираються і зовсім відмовитись від добрих слів — навіщо їм слова про демократію, свободу й гуманізм? У них кібернетика, ракети, атомні бомби, вся техніка, промисловість і наука. Бюрократи ж шанують папірці і люблять гарні слова. Це їхня слабкість.

Гімн без слів означає те саме, що й біле коло на червоному прапорі націонал-демократів у ФРН. Але в НДП це свідомий натяк, кулак у білих рукавичках (на взірець статті російського фашиста під назвою «Без жидів» — тут вже є присмак тонкого естетизму, у дореволюційному «Бєй» замінили тільки «й» на «з» — і гуманно, й послідовно). А у Брежнєва біла пляма в гімні — несвідома погроза і розгубленість, слабкість, нетривкість влади.[12]