У карнавалі історії. Свідчення

Семен писав оповідання. Смаки наші були дуже різні. Коли він написав оповідання про свої пошуки роботи, мені оповідання дуже сподобалось, йому ж не дуже. Він шукав художнього узагальнення у сюрреалістичних образах, у сюрреалістичній побудові сюжету. Як психіатр, він дуже добре бачив радянський абсурд, паралогізм. Бо ж це країна шизофренії, співіснування двох (і більше) «країн» — країни, що стояла «на порозі комунізму» і країни, що стояла на рівні стародавнього Риму, середньовіччя, Івана Грозного, Петра І, Пугачева. Та це і параноїдна країна, з манією величі й маячнею ставлення до всього — радянсько-російське месіанство й страх перед підступами імперіалістів, сіоністів, українських націоналістів, ревізіоністів, троцькістів. Усілякі хвороби є в цій країні, тільки немає здоров’я. Тут і людоїдство, і вампірство, і надмірна конкретність мислення і надмірна абстрактність. Величезна божевільня, де здорових людей лікують параноїки, шизофреніки, психопати, істерики.

І як психіатр, як людина надзвичайно совісна й культурна, Глузман, попри всю свою нелюбов до політики, написав контрекспертизу у справі П. Г. Григоренка. Він вивчив листи Григоренка, його праці, розмовляв з його знайомими.

Цю роботу передали в Москву.

Сідати у тюрму Глузманові зовсім не хотілось. Він не «герой». До «героїв», політиків-ентузіастів ставиться скептично. Але «не можу мовчати» Льва Толстого, Петра Григоренка — це всезагальна якість нашої інтелігенції, що протестує.

Зараз Семен у таборі, на сім років плюс три роки заслання. Він став борцем на рівні Мороза, Буковського, Джемілєва, борцем без страху, борцем із садизмом поліції і таборових катів, з нелюдським абсурдом поліцейської країни.

На Захід прийшли його листи-протести, відповіді інтерв’юеру і «Відкритий лист до батьків». Усі, хто знає Глузмана, не можуть без сліз і почуття вдячності читати його листа до батьків. Це документ надзвичайно сильний, у ньому викладена вся суть демократичного руху. Я добре знав Глузмана, але не знав за ним такої сили духу. КДБ своїми репресіями відкидає від руху все слабке, боягузливе, а в кращих людях випалює прекраснодушність, лібералізм. Табори й тюрма — школа сили, розуму, духу. І за це «дякуємо» Брежнєву. Він готує собі ворогів — розумних, чесних, сильних, високодуховних. Щоправда, виховують у таборах (і особливо у психушках) і істеричних, злих людиноненависників. Але Глузманів більше.

Ось як відбувається виховання борців у таборах. Глузмана послали скопати контрольну слідову смугу, яка оточувала табір (який символ!) Адже така ж смуга тягнеться на кордонах країни: вся країна — табір, оточений колючим дротом і слідовою смугою, і зеки — вільні радянські люди — зобов’язані, як казав Глузман, займатись «самоохороною»). Задля того, щоб отримати побачення з батьками, Глузман здійснив «аморальний» вчинок, пішов на компроміс (за його словами, перший і останній). «Оперуповноважений КДБ капітан Утир якось сказав, що у мене є одне слабке місце — мої батьки. Він помиляється: у мене немає слабких місць. Така розкіш мені не дозволена». Я думаю, що Глузман тут неточний. КДБ використовує «слабості»-чесноти, а Глузмани ці слабості перетворюють у свою силу. КДБ їх цього навчає, випалюючи слабість духовної сили.

Табірний каратель сказав другові Глузмана Мешенеру: «Я можу вас поставити на голову, якщо захочу». Глузман коментує: «Саме в такій акробатиці і полягає гуманізм соціалістичної пенітенціарної системи».

«…У 50 градусів морозу вночі мене «на всяк випадок» клали у сніг…»

Це пише типовий, тобто кращий політв’язень, який втілює у собі сенс руху опору. Тут немає фанатизму, озлобленості, тут гумор і спокійний тон вченого, який викладає факт і суть садизму своїх катів, тут сила духа.

«У мене дисертація — „Заочне судово-психіатричне дослідження у справі Григоренка“, і я дякую долі за те, що неодружений. Опери з КДБ, які підслуховують у табірному будинку побачень, не стануть свідками мого адюльтеру», — відповідає Семен батькам, сподівання яких на синову наукову кар’єру і родинне щасливе життя були зруйновані.

«Я не такий сильний, щоб переступити через власну совість. І не такий слабкий». У цьому сенс нашої боротьби. В її основі — совість. КДБ використовує силу розуму Дзюби, сумління й алкоголізм Якіра, схиляння Л. Середняк перед Глузманом і Плющем[11] — усі наші слабості й чесноти, щоб ми зрадили. І зраджують боягузи, алкоголіки, моралісти, раціоналісти й істеричні протестанти. Не зраджують боягузи, алкоголіки, моралісти, раціоналісти і навіть істерики. Всі слабості стають опорою, всі чесноти можуть стати підґрунтям для зради.

Як співав Юлій Кім: «Тут сила проти правди…»

На жаль, КДБ має не лише силу кількості, нелюдяності, економіки, але й силу слабкості фобій, державних маній і маячні.

А у нас і правда, доведена до істеричного правдолюбства, може стати слабістю.

І все-таки співак має рацію. У нас правда — головна зброя, наша сила, а у них безсилля брехні «Правд», дезінформації «Известий».