У карнавалі історії. Свідчення

Є і змія-спокусниця, навіть дві: позитивна Ія Паладіна, своя, рідна, радянська (змія-ексгібіціоністка), і Порція Браун, посланниця ЦРУ-Сатани, теж ексгібіціоністка. В романі є структурно однакові сцени: Ія спокушає «святого» (слова її) «Савонаролу» (слова Порції) Самаріна Фелікса — «залізного» Фелікса, а Порція — Мамонова, тобто служителя Мамоні, а не Богу-Отцю-Булатову-Сталіну. Фелікс витримує натиск, зберігає Ію для Булатова, а себе для Валерії Васильєвої. Мамонов же напивається, спокушається «коричневою змією» і зраджує святу Русь.

Дуже добре видно сенс цього церковно-православного шару підсвідомості — це оязичене, варварське, забобонне християнство з інквізиторським відтінком. Так зла змія Порція пов’язана з Жанночкою, яка має всі ознаки Баби-Яги (тобто дохристиянське божество): кістяна нога, пташиний ґвалт і запах, всевідучість, межовість становища між тим і нашим світом, функції радника зла й провокацій.

Світ-міф обох письменників істотно відрізняється лише в одному. У Кочетова у центрі світобудови «я» — «над-я», «мінус-я», тобто це позитивна релігія на чолі з позитивним Богом. У Шевцова в центрі — Сатана-Жид, негативний Бог, а «я» — ним породжене, «я» — антисатана, заслона від Сатани. Обидві міфології маніхейські, тільки домінанти, акценти в них різні.

Коли в аналізі я наблизився до цього місця, то зрозумів, що мені потрібна фашистська художня література, книжки з фашистської ідеології й міфології. А їх не було. Я, щоправда, дивився фільм Ромма «Звичайний фашизм». Дуже багато спільного зі звичайним сталінізмом. Але у фашистів більше ірраціонального, прикрас, естетизму, яскравості. Сталінізм надає перевагу сірим барвам, сіро-червоним, сіро-блакитним, сіро-зеленим, раціоналізованим (хоча й там, і там — у глибині розгул ірраціональних сил).

У цьому Шевцов ближчий до фашизму, так як і в своєму антисемітизмі, у тому, що в нього немає охамленого християнства, у своїй близькості до землі (поняття «диктатура пролетаріату» в Шевцова немає).

Аналіз Шевцова-Кочетова наштовхувався на майже непоборну психологічну перешкоду — цю патологію треба було перечитувати багато разів, з олівцем у руках, вивчаючи граматичні помилки, особливості стилю, побудови сцен, розвитку тем, мотивів. Цю обтяжливу працю скрашували тільки емоції розкриття таємниці та сміх з анекдотичності, абсурдності соцреалізму.

Ось у поемі А. Софронова Данте раптом кохає… Лауру. Товариш комуніст, за словами Леніна, що мусить опанувати всю людську культуру, вирішив поміняти коханих жінок Данте й Петрарки — Беатріче й Лауру. І читала ж це редакція журналу «Молода гвардія», а потім видавництво, де поема вийшла окремою книжкою. Ніхто не пожалів бідолаху Данте — йому всі гуртом підсунули чужу даму серця. А він же скільки докладав зусиль, щоб ім’я Беатріче стало безсмертним — завдяки його коханню, а не Петрарчиному. Та маніхейство не розрізняє позитивних героїв — жінок та чоловіків. Вони взаємозамінні, тобто еквівалентні своєю позитивністю.

*

Зняти напруження від страшної атмосфери романів Шевцова можна було у роботі над психологією гри. Ми вдвох з Танею написали велику статтю про методику (й методологію) ігрового виховання. Центральна думка — використання головного у грі — емоцій — як важеля морального, сенсорного, інтелектуального розвитку. Було сформульовано й основну мету «комуністичного виховання» — гармонійне виховання особистості, соціалізація дитини. Фройда, покладеного в основу роботи, ми старанно приховали. На поверхні від нього залишилася соціалізація замість сублімації, залишилась і генералізація емоцій (перенесення потягів я прозвав павловською іррадіацією). Ми також накидали теми майбутніх досліджень: аналіз структури гри, емоційних процесів у грі, логічної, моральної, естетичної граней сенсорики, розробка вікової системи ігор, що розвивають певну психічну функцію.

Закінчивши роботу, ми зрозуміли, що намацали щось, що об’єднує всі мої попередні пошуки: психоаналіз, культура й хамство, структурний аналіз. Гра та її закономірності, її класифікація охоплює усі сфери людського життя, культури. І в ній, як нам здавалось, ключ до проблеми культури, до проблеми становлення людини, сублімації біологічного в культурне явище.

Фахівці-психологи порадили нам ознайомитися з працею Л. Вигот-ського про гру, бо наші висновки були близькі до його теорії гри. У Виготському ми відкрили для себе психолога високого рівня, психолога, що не мав нічого спільного з убогою павловською психологією.

Теорії Виготського та його учня Ельконіна засвідчили, що головне у грі як провідній формі діяльності дошкільняти — бажання, потреба стати дорослим.