У карнавалі історії. Свідчення

У мене з’явилося припущення, що в українській мові ще з доісторичних часів закодований Шевченків міф, що кожна мова несе в собі давній національний міф. Іван Світличний підтримав цей висновок, пославшись на слова Хлєбнікова про те, що у давнину словотворчість була магічним актом, чудотворенням. Довелось звернутись до проблем дитячої мовної творчості (дослідження Корнія Чуковського) і давніх народів, до проблем міфотворчості. Адже мова виникала разом з міфом. Міф забуто, але він зашифрований у фонетиці, морфології, синтаксисі.[9]

Значення національного генія полягає в тому, що через себе,-мову, через особистість свою, свідомість і підсвідомість, генотип і фенотип, Геній творить особистий міф, адекватний мовному міфові й сучасному етапові розвитку нації (тому зрозумілі мовні шукання Солженіцина — в діалектах, стародавніх пластах російської мови). Геній дешифрує мовний міф — дешифрує по-своєму, суб’єктивно. Але без цієї суб’єктивності не було б ані об’єктивного значення міфу творінь генія, ані об’єктивного значення Генія в розвитку національної культури. Шевченко був не «одним з Геніїв» України, а її культурним Богом. Богом — творцем культури, або «культурним героєм», висловлюючись мовою структуралістів.

Якщо давні язичницькі боги України, українські Христос і Мадонна були закладені у культуру до Шевченка передовсім неявно (за винятком близького Шевченкові філософа Сковороди та ієрархів української церкви) у фольклорі, народних віруваннях, у кобзарських думах і в звичаях Запорізької Січі, то Шевченко створює сучасну культуру, він Прометей України, її Бог. І віруючий, і атеїст український — якщо він українець, а не малополяк, малорос — духовно поєднаний із Шевченком. Шевченко — Ретранслятор України, через нього здійснюється зв’язок між сучасниками і зв’язок поколінь.

І це обличчя Шевченка — ретранслятора і творця культури, її генератора — радянська влада відчуває як щось вороже їй. Це і є націоналізм. Тому Шевченка посилено інтерпретують, «вивчають» у школі — перекручуючи, вихолощуючи з нього суперечність, ірраціональність, залишаючи сплющений класовий протест, атеїзм, роблячи з нього предтечу пізнього Тичини — московського раба й співця терору. Зараз, після шістдесятників, справжній Шевченко розриває свій пам’ятник-могилу, оживає, і тому все частіше влада прямо забороняє читати його вірші й співати пісні на його слова як націоналізм.

Праця над «Кобзарем» допомогла мені краще зрозуміти особливості Шевцова-Кочетова. Спочатку я розчистив пласт первісно-міфологічного мислення. Усі міфи фашизму як на долоні.

Міф крові. Нащадок позитивного героя — позитивний. Виняток — євреї у Шевцова. У позитивного Гершковича — негативні діти, сіоністи. У Робермана — старого більшовика — син видає сіоністський журнальчик під назвою «Унітаз» (натяк на «Уніту»). Позитивний єврей — це чудо білої магії революції, а чудо по крові не передається.

Міф землі. Євреї погані тим, що вони чужорідний елемент, у них немає кровного зв’язку із землею російською.

Міф чоловіка й жінки. Жінка — слабка ланка, вмістилище пороків. Через жінку — навіть позитивну — ворог (жид, шпигун) впливає на позитивного чоловіка. Цим пояснюється парадокс: деякі позитивні по крові діти — негативні. Але ненадовго — приходить позитивний герой, білий маг — парторг Глебов і заклинанням (батьковим листом) знищує злі чари (алкоголь, секс чужорідний). До жінок ходять з батогом чи б’ють їх по заду. Слабким місцем в обороні країни у Шевцова є і чоловіки-нацмени (татари, українці, вірмени). Українець для Шевцова — слабкий росіянин або ж єврей, що переховується. Одного лише Шевченка він визнає за свого, ще б пак: фонетично «шев», та й за семантикою син «шевця» — так би мовити, українізований, трохи попсутий Шевцов.

Міфи крові, землі, чужоземця і статі пронизані всіма формами магії. Тут і магія називання, і магія заклинання і прокляття, магія чарівного зілля (автори чітко розрізняють правильний і неправильний алкоголь: у Кочетова поганий закордонний, у Шевцова погані й вірменські вина, коньяки; горілка — ось наше, радянське, чарівне зілля), магія доторку рукою, магія сексуальна (вона розслаблює наші священні кордони між світом загробним і світом живим).

Але Кочетов «подарував» мені й інше — елементи церковно-православної символіки. Виявилось, що автопортрет його у «Чого ж ти хочеш?» тягнеться від півня, Птушкова-Євтушенка, Мамонова[10] у негативній, тіньовій частині до Булатова-Сталіна, молодого поета — робітника Фелікса Самаріна та білогвардійського письменника Серафима Сабурова, що розкаявся. Усі вони — це три іпостасі Бога: Бога-Отця — Булатова, Бога-Сина — Сабурова (Серафима Розп’ятого) і Бога-Духа Святого — Ф. Самаріна (він же — Савонарола).