У карнавалі історії. Свідчення

Моя знайома Майя Каганська, надзвичайно талановита і глибока філолог, ознайомившись з моїми попередніми результатами, порадила вивчати праці з аналізу магічної свідомості первісних людей. Вона ж сказала, що у мене, по суті, структуралістський підхід. (Вкотре мене ткнули носом в те, що розмовляю прозою і відкриваю Америку!)

Довелось закинути психоаналіз і засісти за Леві-Брюля, «Золоту галузку» Фрезера, «Походження людства» Сємьонова, «Морфологію чарівної казки» та «Історичні корені чарівної казки» Проппа і за праці Тартуського університету із структурного аналізу.

Нарешті я знайшов близький мені метод аналізу явищ, які мене цікавлять — поєднання структурного аналізу з психологічною інтерпретацією виявленої структури.

Я читав структуралістську літературу паралельно з аналізом, що допомагало критично сприймати структуралізм і глибше розуміти магію кочетових, магію «соціалістичної держави». На жаль, праць західних структуралістів не було (окрім однієї статті Леві-Строса у «Вопросах философии»), як не було праць К. Юнга, Е. Фромма, Г. Маркузе. Довелось по крихітках вишукувати цитати, їхні праці, спотворено викладені у «критичній літературі». На Заході уявити не можуть цих тортур — поглинати сотні «критичних» «марксистських» статей задля декількох достовірних цитат, з яких доводиться видобувати справжній сенс (а поза контекстом вони ж можуть сприйматись спотворено!).

Зі структурним аналізом легше — він тією чи іншою мірою дозволений. А неофройдизм, а психоаналіз фашизму, а соціальна психологія?! Боляче продиратись через фальсифікації, нестерпно усвідомлювати, що витрачаєш стільки зусиль на повторення того, що на задвірках сучасної науки, на те, щоб самому винаходити велосипед. Тішить лише те, що самостійний аналіз дає змогу внести щось своє у давно відоме.

Радянські психоаналітики 20-х років лише відштовхували примітивізмом, міфологічністю, довільністю аналізу літератури.

Із Фромма я сприйняв поняття «невротичне суспільство» у його зв’язку з «невротичною особистістю». Прочитав «Психологічні типи», «Психологію і поезію» Юнга. З новими ідеями Юнга ознайомився певною мірою з праць С. Авєрінцева — одного з найцікавіших у країні філологів. Але це була інтерпретація, а не сам Юнг. Слова «колективне несвідоме», «архетип» заінтригував — але що вони означають?

Феномен гумору, що забруднює, у позитивних героїв Шевцова-Кочетова спонукав мене до вивчення праць великого М. Бахтіна про Рабле, Достоєвського, Гоголя. Стало зрозуміло, що закиди Майї Каганської про однобічність аналізу соцреалізму, про позитивну функцію магії та фекальності в мистецтві справедливі. Не лише у хама, але й у культурі фекальна символіка має значення. І Рабле, і Гашек (у Швейкові), і радянські шансоньє також забруднюють. У чому ж різниця? У спрямованості, у тому, що забруднюється. У культурі забруднюється те, що себе віджило, що пригнічує людину, що їй вороже. Річ не у фекальній чи магічній структурі, а в її функції. Коли Шевцов магічно накликає на жида караючий меч КДБ, то це, поєднуючись із забрудненням жида, дає антилюдський ефект. Магія ж культури — магія краси, очищення людини, піднесення її, магія віри в людину. Магія пронизує і символіку поезії Шевченка, Пушкіна, Галича, Ліни Костенко, і твори хамської культури соцреалізму. Проте магія культури не скасовує логіки, розуму. Вона тільки робить глузд розумом, емоційно наповнює логіку, перетворюючи її в діалектику.

Таким чином робота над хамською психікою раптом знову привела мене до проблеми культури, зокрема до феномена національного генія — Шевченка.

У Шевченка формально є ті ж особливості, що й у соцреалістів.

Штампи хамів у нього — фольклорні й особисті кліше (образи); забруднення святого — заземлення образу Мадонни; велика художня роль сексуальних проблем, соціальних й особистісних, — образ «покритки», опущеної жінки у «Кобзарі» центральний (не Україна, не класовий протест, не Бог, а «Покритка»!); перекручення граматичних форм — Геніальні пропуски слів і «неправильний синтаксис», що вражають читача прямо в серце.

Я дістав частотного словника Шевченка, почав записувати «штампи», логічні «ляпсуси», абракадабри, суперечності.

Частотний словник довелося впорядкувати по-своєму: у порядку спадання частоти слова у «Кобзарі». Виявилось, що найчастіше вживались слова релігійного змісту і слова, пов’язані з зором.

Вже це спростовує твердження про Шевченків атеїзм.

Означились лінії Шевченкових образів. Лінія «байстрюка» — «Христа»: байстрюк, «я», «кобзар», Гонта (вождь гайдамацького повстання проти польської шляхти), декабристи, Прометей, Христос, Ян Гус. Лінія «вампіра»: Гонта, царі, варнак (вбивця, душогуб), Бог-Отець (Сатана), байстрюки. Лінія Бога-батька-природи: природа як земний рай, митець, кобзар, Бог. Лінія «покритки» — Катерина, Марина, княжна, наймичка, козачка, Україна, Богородиця. Це центральна лінія, детермінанта психіки і поезії Шевченка.

Я зосередив сили на цій лінії, стрижневому образі «Кобзаря».