У карнавалі історії. Свідчення

Слідство намагалося скористатись тим, що кінорежисер Сергій Параджанов був ображений на Мороза за несправедливе звинувачення. Мовляв, Параджанов брав участь у викраденні державою іконостасу з закарпатського села та інших пам’яток української культури. На самій справі Параджанов офіційно протестував проти того, що держава присвоїла іконостас із сільської церкви, який взяли для зйомок фільму «Тіні забутих предків».

ДБ запропонувало Параджанову виступити на процесі свідком у звинуваченні: мовляв, Мороз обмовив його (а далі суд без зусиль поширив би наклеп на окрему особу до наклепу на режим) — Параджанов відмовився. Він пояснив, що Мороз, хибно поінформований, помилився, а не обмовляв його. КДБ не вибачив Параджанову його незговірливості: у 73-му році його посадили за кримінальною статтею, за гомосексуалізм, і дали 5 років таборів.

Мороза засудили до шести років тюрми, трьох — таборів особливого режиму (тобто найстрашнішого) і п’яти років заслання за «антирадянську пропаганду».

В українському самвидаві з’явились заяви протесту свідків, друзів і знайомих Мороза, вірші, присвячені Морозові.

*

Не встигла ще справа Мороза розповсюдитись у самвидаві, як трапилось найстрашніше.

Я саме був удома, коли зателефонували:

— Вбили Аллу Горську. Приїжджай до її будинку — там всі зберуться.

Біля будинку вже стояло багато людей. Підходили нові. Прилітали зі Львова, Івано-Франківська. Чекали чоловіка Алли, Зарецького, який мав привезти тіло. Ніхто не знав, як і хто вбив. З’явилась перша версія — вбили кагебісти. Версія народжувалась у мене на очах, і я не вірив. Навіщо це треба КДБ? Залякати? Тоді це треба зробити, щоб усі зрозуміли, хто й за що. За що? Алла була для всіх патріотів опорою духу — завдяки своїй енергії, внутрішній силі, здоровому глузду. Вона брала участь у протестах, у розвитку культури. Але цього для вбивства замало. (Зараз, після того як кагебісти вбили декількох дисидентів, моя певність у тому, що КДБ непричетне до вбивства Алли дещо зменшилась.)

Те, що Аллу вбито, виявили випадково. До неї у Васильків приїхали сестра Івана Світличного Надійна та Євген Сверстюк. Удома нікого не було, хоча Алла й мусила бути. Вони домоглись у міліції, щоб дім відчинили. Аллу знайшли в льоху.

Міліція, як завжди, поводилась безглуздо. І це дало певні підстави вважати, що винна влада.

Ідея-фікс міліції — підозрювати перших-ліпших людей. Такими були Сверстюк і Надійна. Світлична, а також Аллин чоловік Віктор. Спочатку хотіли звинувачувати їх, але на залізничних рейках міліція знайшла свекра Алли з відрізаною головою. Міліція висунула версію, що це він вбив Аллу, і сам кинувся під поїзд. Розповідали, що він часто сварився з невісткою, вважаючи, що вона своєю антирадянською діяльністю перешкодила кар’єрі його сина. Справді, до Віктора добре ставились у ЦК ЛКСМУ. Знали, що КДБ декілька разів розмовляло зі свекром. Кагебісти неодноразово використовували людей з розладнаною психікою проти руху опору. А в Аллиного свекра бували розлади психіки. Так що навіть у тому випадку, якщо міліцейська версія КДБ правдива, непряма провина залишається.

Коли Алли вже не було в живих, в одному з міських інститутів Лёк-тор обкому партії заявила, що у Горської та в скульптора Івана Гончара влаштовують зборища націоналісти.

Міліція довго не видавала тіла для похорону. Зумисне видали у понеділок, 7 грудня, розраховували на те, що ховати прийде мало людей.

Але прийшло багато. Біля будинку, у якому містяться художницькі майстерні, стояли сотні людей. У майстерні — виставка Аллиних творів. Самодіяльний хор «Гомін» співав пісні. Майже ніхто не розмовляв — стояли, думали, дивились Аллині картини.

Під’їхали автобуси. У них сіло більше сотні людей. Поїхали далеко за місто, на новий цвинтар. Там вже чекав офіційний оркестр. Поруч ховали хлопчика, мати кричала, поривалась до нього в могилу…

Оркестранти, яких запросила Спілка художників, не до ладу то починали, то припиняли траурний марш. Їм було нудно, холодно…

Виступив товариш зі Спілки. Він плів про гідну художницю, виховану комсомолом і «віддану ідеям». Огидна брехня людини, що разом з іншими членами Спілки брала участь у цькуванні Алли. Зі Спілки художників її двічі виганяли. У 1964 році вона брала участь у створенні Шевченківського вітражу в університеті. Шевченко, на думку комісії, що приймала вітраж, опинився за ґратами. Художників звинуватили у формалізмі й хибному ідейному замислі. У 1968 році Аллу вигнали зі Спілки вдруге, за підпис під заявою про політичні процеси.

Зринули в пам’яті слова Галича про Пастернака:

— И над гробом стали мародёры
И несут последний ка-ра-ул!

Після брехливої промови представника оркестр за його сигналом взявся пілікати свій марш.

Почали виступати Аллині друзі. Представник намагався «закрити» похорон, але на нього просто не звертали уваги.

Голоси промовців нетверді, уривчасті.