У карнавалі історії. Свідчення

Огидну роль зіграв академік Дубінін. Він сам зазнав на собі лисенкіади, але в ці роки вже увійшов у роль чиновника від науки, вдавався до лисенківських методів боротьби за владу в науці (де, окрім нашої країни, зрозуміють цей вираз — влада в науці, в мистецтві, у філософії?) і навіть намагався зблизитися з Лисенком. Дубінін намагався виштовхнути Сахарова із залу, Сахарова, що одним з перших виступив проти засилля лисенківців у біології, проваливши такого собі Нуждіна на виборах в академіки. (У самвидаві ходив протокол засідання Академії наук, на якому Сахаров виступив проти кандидатур ЦК КПРС — Нуждіна й письменника Леонова.)

За перемогою у справі Медведева була ще одна перемога — Солженіцина нагородили Нобелівською премією.

Ми не відходили від приймача, слухаючи «справу Нобелівської премії».

До Нобелівської премії, після того, як нею нагородили Шолохова, ставилися трохи глузливо. Та коли розгорнулась газетна кампанія проти «реакційної» Шведської Академії, то ставлення до неї змінилось. Коли вручали премію Шолохову, Академія була дуже навіть прогресивна. А тут їй пригадали всі гріхи (а ми простили їй гріх Шолохова).

З боку Шолохова було б логічно кинути в обличчя «політиканам» — шведам і норвежцям — свою премію. І ми, сміючись, обговорювали цю можливість, яка так і не здійснилась. Політика політикою, а грошики для «великого» соцреаліста важливіші.

*

У Москві утворився Комітет прав людини (Сахаровський комітет, як його скорочено називали). До його складу ввійшли Сахаров, Чаііідзе, Твердохлєбов. Я саме був у Москві, коли з’явились перші документи Комітету. Всі мої друзі підсміювались з надмірного законництва та формалізму Комітету. Найбільше всіх вразила заява про те, що Комітет збирається допомагати «органам державної влади у сфері створення і застосування гарантій прав людини». Багато з нас були легалістами, але слова про допомогу беззаконним охоронцям закону звучали смішно. Закони — наша зброя, але не наша ілюзія.

Один з членів Ініціативної групи злісно сказав про цю декларацію Комітету.

— Ну, нічого. Товариші фізики померзнуть на морозі біля суду, подивляться на п’яну морду закону, прослухають матірний виклад Конституції, одержать раз-другий по голові і… перестануть консультувати КДБ з проблем юриспруденції.

Погляд Ініціативної групи добре висловив у своєму листі А. Е. Левітін-Краснов, який розцінював декларацію Комітету як академічні «розумування вчених лібералів», як «крок назад у розвитку російського демократичного руху».

Проте перші практичні кроки — теоретичні праці Комітету — засвідчили, що якась користь від їхнього «юридизму» таки є.

Важко було продертись через частокіл юридичної термінології, але деякі роботи допомогли точніше сформулювати наші вимоги. Всі ці тонкощі, тлумачення, логіку юриспруденції треба засвоювати. Якби ці роботи писались більш людською мовою, практичної користі для учасників демократичного руху було б значно більше.

Із бігом часу Комітет почав у своїй практичній діяльності наближатись до демократичного руху. На жаль, і багато москвичів почало наближатись до принципу аполітизму Комітету. Мені здавалась і зараз здається неправильною думка про те, що боротьба за права людини — це неполітична діяльність. Право — частина структури держави. Якщо ми вимагаємо від беззаконної держави, щоб вона виконувала закони, то ми вимагаємо, щоб змінився її зміст, щоб вона стала правовою державою, демократичною. А вимагати цього — і є політична діяльність.

Не подобається слово «політика»? Це вже просто несерйозно, хоча й відбиває психологію багатьох учасників руху. Неусвідомлена політична платформа неминуче гірша, ніж така ж за змістом, але усвідомлена політика.

Незабутня зустріч з В. Чалідзе. Я розшукував Сахарова, бо Світ-личний запропонував, щоб я назвав Сахарову кандидатуру в Комітет від України — Ірину Вільде. Аби було й для України це «академічне прикриття». Сахарова не розшукував, натрапив на Чалідзе. Князь, як жартома його прозивали, почав пояснювати толково, юридично, що права нації формально-юридично не входять у поняття прав людини. Після довгої дискусії він додав: але в ООНівську Декларацію попри логіку юриспруденції все-таки ввели право націй на самовизначення… Я вибухнув: «То чого ж ви туман наводите. Плювать на вашу формальну логіку!..» — «Отож-бо й видно, що Ви марксист. Ви завжди нехтували правом»… Представників від України так і не було (уявляю їх поряд з Шафаревичем!), але з інших причин. А з Чалідзе ми непогано співпрацювали вже в Америці… Було всяке…

*

У середині листопада судили Валентина Мороза. Туди викликали як свідків киян Дзюбу і письменника Антоненка-Давидовича, а також В’ячеслава Чорновола.

Оскільки суд був закритий, то ці свідки, як і сам Мороз, відмовились давати суду свідчення.

Слідство намагалось спекулювати на тому, що «Серед снігів» була спрямована проти Дзюби. Але Дзюба заявив, що ця стаття — особиста справа Мороза й Дзюби, а не антирадянська пропаганда.