У карнавалі історії. Свідчення

За Виготським, гра виникає в три роки як ілюзорне задоволення потреб дитини: хочу бути шофером, мамою, хочу цього коника. Усі ці потреби зводяться до однієї загальної потреби: хочу бути таким, як дорослі. Ця потреба насамперед соціальна: хочу бути в ролі дорослого, хочу виконувати його соціальні функції. Анна Фройд писала про сексуальну потребу, яку дитина задовольняє в грі. Але як вона вульгаризувала цю думку батька! Дитина стискає два автомобільчики, моделюючи статевий акт. Дивна дитина! Звідки вона знає про модельований процес?

Звільнення від вульгарного пансексуалізму — це велика заслуга Виготського. Але він не відмовився від основного у Фройда — ролі емоцій, підсвідомих потягів, ілюзій, мрій, що виступають замість реального задоволення. Професор Ельконін розвинув теорію Виготського про гру як провідну форму діяльності дошкільняти. Але бажання дитини бути дорослим він звів лише до соціальної потреби. Роль емоцій він применшує, а роль раціонального натомість перебільшує. Така властивість соцреалістичного мислення — ідеологізувати, політизувати та раціоналізувати явища.

Впадає у вічі паралелізм емоційної основи чарівної казки й дитячої гри. У чарівній казці, за Проппом, віддзеркалюється міф перетворення підлітка на чоловіка, обряд ініціації. У цьому міфі, обряді після випробувань, хлопчик стає дорослим, тобто мужем, мисливцем і магом (тобто тим, хто може правити навколишнім світом). І ті самі три іпостасі, потреби «стати дорослим» ми знайшли і в грі. Я опитав вихователів і знайомих про дитячі ігри в «тата-маму». В усіх у цій грі був сексуальний аспект — здогад про таємницю дорослої гри в родину. Але була й магічна потреба, несвідомі магічні засоби: абракадабри, чарівні заклинання, блюзнірство. Віктор Нєкипєлов розповів мені, що коли він був хлопчиком і боявся, що батьки покарають його, він бурмотів вигадане ним же заклинання, яке складалося з абракадабри та лайки на адресу «всіх червоних вождів», тобто він відтворював особливості давніх заклинань. Адже до червоних вождів він ставився тоді з пошаною.

Граючи в «педагогічну» гру, діти завжди вносять у неї магію, абракадабру та ритуальні слова й жести. Навіть до шахів вони додають ритуал: гарцювання кіньми, вибрані «особливо цінні» форми мату, «ганебну нічию» і чудо народження пішака від короля (їм мало чуда перетворення пішака на ферзя).

Граючись у «педагогічну» гру, діти завжди вносять у неї, поліпшуючи її, сексуальний момент, магію абракадабри, ритуальні слова й жести.

Критик Мирон Петровський написав у 60-х роках статтю про «критерії цирку» в дитячій літературі. Дитина любить цирк за те, що людина там усе може, робить будь-які чудеса — акробат, жонглер, силач, фокусник. Блазень, клоун символізує невмійка, саму дитину. Але клоун смішний, він символізує минуле дитини, інші ж усі — її майбутнє, всемогутність дорослого. Коронний цирковий номер для дитини —дивовижне перетворення смішного невмійка (сміючись з нього, дитина позбувається комплексу свого дитячого невміння) на того, хто все може: клоун легко, жартома, чудово повторює всю програму — жонглера, акробата, силача. Він наочно зображає майбутнє дитини — перетворення на дорослого.

І в літературі дитина любить саме всемогутність звичайної людини, що перемагає надприродне, могутнє зло — Змія Горинича, Кара-баса-Барабаса, Людоїда та інших.

Петровський, на свою біду, навів як приклад Олексія Маресьева: безногий каліка, що подолав непоборні перешкоди і врешті-решт знову став льотчиком. Маресьев могутній як людина, бо переміг і зовнішнє зло — мороз, голод, фашистів, і власну фізичну ваду.

І раптом на З’їзді письменників Агнія Барто, визнаний «класик» радянської дитячої літератури, накинулась на «критерій цирку»: Петровський порівняв «справжню людину» з циркачем! Знову все та сама соцреалістична бездумність: діти мають бачити у Маресьєві «звичайну» радянську людину, комуніста, героя (виходячи з неявної думки, що радянська людина — супермен). Вони повинні! І не важлива для педагогів специфіка дитячої психіки.

Ідеологізується все. Ось дають дітям криптограму. Після розшифрування виявляється, що це один з найзворушливіших рядків Шевченка, який мучився на засланні, в солдатах. Для педагога не має значення справжнє дидактичне завдання криптограми — він ліпить в неї ідею. Ідея опошлюється, вона ж не потрібна дитині під час гри. Вона потрібна педагогові-дурневі, який напихає дітей ідеями і розцінює любов до гри як смачну облатку для педагогічних ліків проти дитячості дітей.

Нерозуміння суті казок, ігор виявляється у всьому.

Певний час педагогів охопила пацифістська ідея (як завжди, опущена згори), що для дітей шкідливі рушниці, пістолети, шаблі, зброя взагалі (це було під час хрущовського «роззброєння»). І діти грались палицями, каменями, пугачами. Після 68-го року почали вимагати військово-патріотичного виховання і знову взялись мілітаризувати іграшки. Довелось дати зелену вулицю дитячій зброї.