У карнавалі історії. Свідчення

Вчився я на відмінно і вважав, що всі, хто вчиться погано — ледарі й нікудишні комсомольці і з ними треба боротись. Боролись ми (активісти класу) двояким чином. По-перше, на комсомольських зборах я виймав спеціального записничка, з якого зачитував прізвища тих, хто підказував, користувався шпаргалками або списував у сусіда. За таку поведінку прозвали мене «шкільним жандармом». І я пишався цим прізвиськом. Дехто з учнів наважувався кидати мені докори прямо в обличчя. Тоді на комсомольських зборах я говорив про це, доводив, чому моя поведінка правильна, і вимагав, щоб мої опоненти довели протилежне. Вони мовчали і я знущався з їхнього боягузтва. Рішення зборів приймались майже одноголосно, лише декілька осіб утримувалось.

По-друге, після уроків я залишався з учнями, що відставали і займався з ними математикою, допомагав їм робити уроки.

Від учительських похвал голова у мене запаморочилась. Розвинулись надмірні гординя й честолюбство. Вони поглиблювались ще й через те, що більшість вчителів були напрочуд дурні (за всі десять класів я з любов’ю і вдячністю згадую тільки трьох вчителів), і я вважав, що краще за них розуміюсь на предметі.

Я мріяв здійснити переворот у математиці й філософії. (Всі свої мрії я викладав у щоденнику. КДБ у 1972 році забрав цей щоденник, а мої такі звичайні безглузді юнацькі мрії стали основою для ствердження того, що у мене з юності була «маячня месіанства».)

У країні панував культ Вождя і взагалі сильних людей, Геніїв, які ведуть народ до осяйних вершин комунізму. Тому моїми кумирами невипадково були Робесп’єр, Дзержинський, Кармалюк (український розбійник, схожий на Робіна Туда) і чомусь Наполеон, а не Петро І.

Дореволюційної літератури я майже не любив (окрім «Що робити?» Чернишевського та «Батьків і дітей» Тургенева). По-перше, через те, що писання ідіотських творів про літературу за заданим планом викликає відразу до автора, якого вивчають. По-друге, мені нудно було читати усілякі безглузді переживання героїв Толстого, Тургенева, Гончарова та ін. От Павка Корчагін — зовсім інша річ! Кришталево чисті думки та вчинки, ніяких тобі гнилих інтелігентських рефлексій. Писати про «Матір» Горького було нудно, але й тут подобалась більшовицька твердість Власова. Каюсь, Маяковський не подобався — надто складно писав…

У сфері статевих стосунків після того, як прочитав Дідро, прийшов до висновку: «Геть сором!» (що й проповідував тим, хто зі мною вчився, та вчителям). І взагалі всю мораль треба раціоналізувати, викинувши з неї усі формальні правила пристойності та упередження. Природний сором завадив втілити нову мораль у повсякденне життя. (Моральні пошуки диктувались не лише прагненням математизувати мораль, а й протестом проти лицемірного святенництва дорослих.)

Наприкінці 9-го класу сталась надзвичайна подія. Одна з однокласниць народила дитину. Ми дізнались про це тільки на початку нового навчального року. Всі подруги перестали в неї бувати й обурено обговорювали її «провину». Я запропонував скликати з цього приводу комсомольські збори. Звичайно на комсомольських зборах присутній класний керівник. Але я заявив класному керівникові, що йому на цих зборах робити нічого і він тільки заважатиме чесній розмові (взагалі-то я дуже нахабно поводився з учителями, а вони вибачали мені зухвальство як найкращому учневі).

На комсомольських зборах я розповів про поведінку подруг «злочинниці». Я сказав, що секс — особиста справа кожного, що, звичайно, вона нерозумно вчинила, але їй треба допомогти. Закінчив я свою викривальну промову словами про те, що більшість учениць нашого класу тільки випадково уникнули того, що трапилося з «потерпілою», Що вони самі досить вільно поводяться з матросами. Ніхто не заперечував, і збори вирішили допомагати молодій матері.

Енергії в мене було багато. Не поглинало її ні навчання, ні читання книжок, ні комсомольська діяльність у школі. На цей час я твердо засвоїв істину, що комуніст повинен шукати основну ланку в суспільстві й кидати всі сили на цю ланку. Основною була загроза війни, шпигунство і т. д. Одеса — прикордонне місто. Природно, що я прийшов До думки допомагати ловити шпигунів. У цей час існували «бригади допомоги прикордонникам», до яких входила молодь. Бригади ці по ночах ходили на кордон, тренувались ловити шпигунів та стріляти. Це було трохи нуднувато, та зате відповідало поглядам на життєві завдання.

Закінчилась моя участь у бригаді сумно. У ніч на 7-е листопада 1955 року нас викликали на заставу й повідомили, що очікується «висадка шпигуна».

Нас розташували між прикордонниками так, щоб було видно одне одного. Лежимо, чекаємо. Минає декілька годин. Раптом бачимо три постаті. Я кричу: «Стій, хто йде?»

Виявилось, що це двоє прикордонників покинули свої пости і ведуть п’яного в дим начальника застави.

Перша реакція — донести на начальника застави. Друга — сумніви в доцільності нашої бригади.