У карнавалі історії. Свідчення

— На ваше прохання прийшла відмова. Інститут Сербського — вищий орган з судової експертизи. Якщо він поставить вам діагноз, то він буде точний. Пропонувати свого експерта за законом маєте ви, а не рідні. Це зроблено для того, щоб захистити людину від нечесних рідних. Бували випадки, коли дружини садили у психушку своїх чоловіків.

— Безглуздий закон. А якщо в мене немає кандидатури лікаря? А якщо я прошу, щоб дружина психіатра вибрала? Далі — чому ви одразу не сказали мені, як ви тлумачите цей закон? Я б все-таки запропонував свого психіатра. Давайте папір, я напишу заяву.

— Вже пізно. Їхати час. По вас прийшов конвой.

— Ви просто мерзотник. Ви не тільки служите в нелюдській організації, а й прояляєте нелюдяну ініціативу.

— Ну, навіщо ж нервувати? Проїдетесь у Москву і, якщо виявитесь здоровим, повернетесь до нас.

Подорож у вагоні я докладно описувати не буду: ці подорожі так часто описувались у спогадах радянських зеків.

Спочатку воронок до Лук’янівської карної тюрми. У воронку посадили мене в бокс — вузьке, душне приміщення. Я зі своєю ногою, що не згинається, ні сидіти, ні стояти не міг. Біля Лук’янівки стояли більше години. Почав протестувати, бо не витримував боксу.

Навантажили декілька воронків зеками — і на вокзал, якраз до тих місць, де ми колись бродили з сином по річечці Либідь (яка називається так на честь отієї самої сестри засновника Києва, картину з якою подарувала моїй сестрі Алла Горська).

Біля вагона стояла вохра з собаками. Собаки глухо гавкали на нас. Мене посадили в окрему камеру-купе, із заґратованими дверима. Вікна на протилежному боці коридору заслонені. Біля моєї камери — жінки, напхом напхане «купе». Шум, гамір, крики конвою і зеків. Рахують, перевіряють фотографії на течках зі «справою».

Зі мною — окремий проводжатий, наглядач тюрми.

У дорозі основна тема сварок з конвоєм — вода (всім дають їсти оселедці) і туалет.

— Пити!…

За півгодини, годину приносять попити.

— Спати!..

Кричить увесь вагон. Бабуся-сусідка, член партії («розкрадання державного майна в невеликих розмірах»), шамкає:

— Солдатик! Скажи начальнику, що в мене хворий сечовий міхур.

— Не треба було води пити, бабусю!

І пішло-поїхало…

Нарешті, у визначений час починають водити в туалет. Жінки по дорозі заглядають у «камери». Чоловіки у захваті репетують, «розділяють» жінок між собою.

Після туалету всі, умиротворені, непоквапно розмовляють: хто, за що, скільки дали, з ким зустрічався. Зав’язуються «романи». Солдатиків просять передати «бабам» жерти, «мужикам» від «баб» — куриво.

Моя бабуся запитує:

— А ви за що сидите, сусіде? Гомосексуаліст?

(Думка зрозуміла — кого ж ще можуть посадити окремо від усіх.)

— Та ні, політик.

— Як політик? Хіба за політику ще й досі садять?

— Ще й як!..

— Невже як за Сталіна?

— Та ні, трохи менше.

Вона починає соромитись переді мною за свою статтю. Все-таки член партії, а так безідейно сіла. Пояснює, що працювала на молочному заводі:

— Ви ж знаєте, всі додому продукти тягнуть. І мене спіймали з маслом. Розсердились на мене на прохідній і підловили.

— Брешеш, стара! Крала цілою машиною. За пару кілограм не посадять.

Бабуся ображається. Що вона, злодійка, спекулянтка? Для себе брала, а не на продаж. В останнє ніхто не вірить. Вона все підкреслює «брала», не хоче вимовити «крала».

Її «товарки» починають розповідати, де що крадуть, як крадуть і скільки отримують за крадіжку.

Жіночки поскаржились ще трохи на життя і, занудьгувавши, перейшли до «романтики» етапної.

— Сергійку, ти в якій камері був?

— 342.

— А! Над тобою Галька Сука сиділа з кобелем!..

— Он як! Вона мені «ксіви» писала.

— Вона товста!

— Я знаю. Бачив її у дворику.

— Вона, дурепа, підхопила в одного. Трам-там-там…

Моя бабуся присоромлює малолітку. Малолітка матюкає її.

Що значить — партійна людина… І тут виховує підростаюче покоління, заражене вітрами Заходу.

Малолітка затягує сороміцьку пісню:

А он с нею на кровать,
И давай роман читать,
Читал, читал, не дочитал…

Далі йде історія а ля «Декамерон»…

— Машко! Перепиши мені. Гарна пісня.

— Давай папір, Васю.

Я у роблю позначку в записнику: гра словами «роман читати».

Табірна романтика…

«Взвейтесь кострами, синие ночи», — співають піонери.

Вы здесь из искры раздували пламя,
Спасибо Вам, я греюсь у костра…

Останнє — про Сталіна з популярної пісні таборів.

«Лінгвістичні» роздуми виводять мене з «купе», виривають з безпосередньо даного етапного «контексту» блатних «ксів» та романів… на широкі простори моєї країни — географічні та історичні.

Згадую розповідь старої зечки про її роман з афганським ханом. Хан у себе в Афганістані раптом перейнявся комуністичною ідеологією і приїхав у країну соціалізму, що переміг. Але його не зрозуміли, і він загримів у табори.