У карнавалі історії. Свідчення

Із своєї камери він спускав їй «коня», тобто ксіву на нитці. Вона прочитувала його освідчення не без задоволення. З кожною запискою хан сміливішав. Почав описувати свою пристрасть, свої мрії. Коли князь знахабнів настільки, що перейшов до ханського шляху в коханні, вона відмовилась з ним листуватися. Хан страждав, а вони реготали з його карнавальної трагедії: хан-комуніст ще живе любовними мріями тисячолітньої давнини, а ханові однодумці змусили його жити за законами ГУЛАГної романтики.

Ми живемо на етапному етапі розвитку Росії. Недарма слово «етап» з підручників з історичного матеріалізму, історії партії, політичної економії перекочувало у блатний жаргон і зажило новим життям, як і слово «табір», а тепер, завдяки Солженіцинові, — «архіпелаг ГУЛАГ».

Проте не варто виривати новий етап з історії. Етапом гнали слов’ян татаро-монголи. Етапом пішли в сибірські копальні «берегти горде терпіння» декабристи. Етапом йшов Достоєвський, їхав поет Полежаев. На новому етапі історії Росії за ліберального Олександра II етапами й шли польські повстанці, потім народовольці.

Нарешті голова Ради Міністрів Столипін вдосконалив, механізував етапний шлях. У Заходу запозичили поїзди, паровоз, і зеки почали їхати у Сибір в «столипіні» — у столипінських вагонах. Про Столипі-на зараз пам’ятають тільки інтелігенти, але «столипіни» добре знають робітники й селяни. Хотів він увіковічнити самодержавну Росію за допомогою новоспечених «сірих баронів» (як благав він історію подарувати йому двадцять років для того, щоб створити опору для самодержавства), а увіковічнив себе в етапних вагонах.

Увесь шлях Росії — етап.

Наші газети люблять писати про «зелену вулицю» прогресу, новаціям, новаторству. А в тюрмі я дізнався про походження виразу «зелена алея». Так називали прохід між рядами солдатів, через який проходив солдатик, що провинився, а його били по черзі зеленими лозинами або шпіцрутенами. Він вмирав під палицями, а батечко-цар гордо заявляв Заходові, що немає в нас смертної кари.

Етап — шлях у незвідане, зелена вулиця, алея…

…Озеро милое, милая Родина…

І мчить по вибоїнах етапів історії Русь-трійка, у страху перед її величністю зупиняються чи відсахуються народи… І тягне ця трійка-«столипін» за собою Україну, Литву, Грузію, Молдавію, усі братні й небратні народи.

Поки я займався філологією і наклепами на історію, «столипін» зупинився, і хтось заверещав:

«Станція Березай, кому треба вилізай!»

Харків. Стоянка на вокзалі, воронки, тюрма на Холодній Горі.

Брудна камера — «трійник» (на трьох). Вікна вибиті. На прогулянковий дворик чути крики з камер:

— Дівки, роздягніться, покажіть.

— Пішов ти, козел смердючий. Вертухаїха стоїть.

Дзеленчить вибите скло. Хтось протестує. А я тепер мерзну через такі протести.

Стіни обписані. Шукаю (хоча й розумію, що безглуздо так шукати) написи Алтуняна, Недобори, Лєвіна й Пономарьова. Є одна 187.1, але прізвища такого не чув. Чи мало їх за наклеп. Мені хотілось би побачити знак від своїх «наклепників».

За вікном сварка. Чути: «Колупалки. Козли. Півні!»

*

Вечеря. Якась слизька маса. У кормушку заглядає роздавальник, зек.

— Стаття?

— Політик.

— А-а-а!

З пошаною.

Вранці кличу наглядача.

— Почитати.

— Не «положено» пересильним.

— А що ж мені робити?

— Ї… стіни.

Все-таки приніс якусь маячню. З нудьги читаю. Перша світова війна, революція, громадянська війна у Харкові. Холодна Гора. І раптом… Затонський та його маленька дочка. Я ж знайомий з дочкою. Це мати Ірини Рапп, дружини Володі Пономарьова…

Отже, етапи розгортаються і згортаються у кільця, рухаються по спіралі.

Затонський робить революцію, потім організовує радянську владу в Україні, виявляється ворогом народу, а потім реабілітовується. Його дочка спочатку страждає за батька, потім за власну дочку, яку вигнали з роботи і за зятя, якого посадили на ту ж таки Холодну Гору. Її дочка їде до табору і бачить на стіні у кабінеті начальника табору портрет реабілітованого діда. Я шукаю на стінах Володині записи і читаю книжку про Затонського.

Чудовий російсько-український карнавал, поспіральний і поетапний.

Я глузливо затягнув:

— Широка страна моя родная…

Книжку давно прочитав, нової не дають — не дозволено, присобічу.

Писати і думати про гру нецікаво.

9 травня, день Перемоги. Наглядачі полагіднішали — трохи під чаркою.

— Завтра етап.

Один заглядає до мене і пояснює, що навечір почнуть приводити алкашів-хуліганів, які святкували перемогу.

10 травня шмон у боксі, черга в лазні. Якийсь злодій підморгує мені і переможно дістає звідкись заборонені голку та лезо бритви. На грудях татуювання — Кремль, Ленін, гола баба, яку в делікатне місце дзьобає орел (психоідеологія злодія-зека, міф Леніна і Прометея).

Леніна на грудях я вперше бачу. У психушці він був у багатьох. Спитав в одного:

— Нащо Леніна наколов?

— Він все життя по тюрмах, і я так само.

— Дурниці, він був у тюрмі пару місяців, на слідстві. Дали заслання.

— Брешеш, — з жалем і обуренням заперечив «псих». Але таки повірив.

Ведуть до воронків. На прощання оглядаюсь на напис, який мені так сподобався, на плакаті: