У карнавалі історії. Свідчення

Друзів невдовзі відвезли в КДБ. Дітей ледве вклали спати. Діма розумів, у чому річ, Лесик відчував, що відбувається щось страшне, не хотів спати, з ненавистю дивився на чужих.

Льоня заспокоював, казав, що все витримає, тільки щоб я поводилась тихо, адже залишаюсь сама з дітьми. У мене ж ніяких думок, до кінця не усвідомлюю, що це — все. Спершу кагебісти заборонили нам навіть сидіти поруч, але й вони вже втомились, та й ми не звертали на них уваги, так і просиділи до ранку.

Над ранок, коли все переписали, почали відбирати фотографії. Забирали все, що їм хотілось. Взяли навіщось фотографії Льониної мами, мого батька. Навіщо? Мовчать. Ось попалась фотографія Януша Корчака.

— Навіщо вам? Це ж Корчак.

Мовчанка.

— А може, досить вже з нього?

— Одягайтесь.

Все поперекидане. Шукаю теплий одяг. Удома грошей тільки три рублі, ще дуже рано, щоб зайти до сусідів, позичити.

Прощаємось. Кагебісти кажуть щось втішливе.

Вийшли. Все.

Прилягла. Ще не зрозуміла, що сталось.

Дзвінок. Лена Костєріна з Москви:

— Що у вас?

Петро Якір: «Танечко, що б там не було, пам’ятай: ми завжди з тобою!»

. . . . . . . . . . . . . . .

Січень.

Лютий.

Березень. Доходять відомості від різних людей, що їх викликають у Льониній справі. Увесь час говорять про те, що він «ненормальний», «такий же божевільний, як Григоренко».

Що робити?

На роботі дізнаюсь, що на нараді керівництва Управління сказали, що я — сіоністка, веду антигромадський спосіб життя.

   Прокурору Української РСР

   Копія: старшому слідчому КДБ

   при Раді Міністрів УРСР

   т. Федосенкові

   

   Житникової Т. І.

ЗАЯВА

24 травня 1972 р. директор Республіканського методичного кабінету ігор та іграшок Міністерства освіти УРСР т. Бортничук попередила мене, що моє попередньо заплановане відрядження у Кримську область скасовується.

До цього адміністрація вже намагалася ущемити мої права, скасувавши два відрядження у м. Москву: на міжнародну виставку іграшок і на Всесоюзний семінар з іграшки.

При цьому у другому випадку проявилась дивовижна узгодженість дій адміністрації і працівників КДБ, які разом запобігали тому, щоб я вилетіла в Москву.

Але тільки зараз директор Кабінету офіційно заявив, що відрядження скасовується у зв’язку з тим, що мене викликають на допити в органи КДБ і мені як методистові висловлено недовіру. Я, за словами директора, не лише не можу виїжджати у службові відрядження, а й взагалі не можу працювати в Кабінеті.

Таким чином мені дали зрозуміти, що мене можуть звільнити з роботи у зв’язку з арештом мого чоловіка Плюща Л. І., свідком у справі якого мене і викликали у КДБ.

Я вважаю, що така погроза є актом шантажу і психологічного тиску на мене як свідка.

Я наполягаю, щоб мені офіційно підтвердили моє право залишатись на своїй роботі як і раніше, і прошу органи Прокуратури допомогти мені в цьому.

Дану заяву прошу внести у справу мого чоловіка Плюща Л. І.

25 травня 1972 р.

Підпис

З 11 травня почались допити у Республіканському КДБ.

Перший день.

— Тетяно Іллівно, ось тут лист для вас від Леоніда Івановича. Але я не можу вам його дати в руки. Хочете, прочитаю.

Слухати, як ця погань буде читати мого листа?

— Ні, не хочу, щоб ви читали. Або дайте його мені, або зовсім не треба.