У карнавалі історії. Свідчення

(Сволота, як же ж розрахували все. Чотири місяці жодного слова, цілковита невідомість. На допити згодилась, щоб хоч щось дізнатись про нього. Але слухати, як цей нелюд буде читати слова, написані, звернені до мене? Нехай краще знову невідомість.)

— Ну, гаразд. Я ось тут закрию декілька рядків, а решту можете читати.

Допити. Про літературу, яку забрали: звідки, хто дав, хто читав. Хто приходив у дім, про що розмовляли.

Поступово вироблялась тактика — говорити мінімум. «Не знаю. Не пам’ятаю. Ні. Не читав. Не давав».

Але це згодом, а спершу здавалось: ну, що тут особливого сказати, що знайома з Ірою Якір, з Юліем Кімом, — адже це свої, близькі люди. Казати, що не знаю, отже, зрікатися друзів. Не було з ними антирадянських розмов? Не було. Привозили антирадянську літературу? Ні, не привозили. Знайома? Так. Як ставлюсь? Як до друзів.

Здавалось — природно не приховувати знайомств, ганебно відмовлятись від друзів.

Але з кожним допитом своїм, з кожним допитом інших, таких самих близьких, ставало зрозуміло, що поводжусь неправильно.

КДБ не потрібна істина, їм потрібно всіх зв’язати як «антирадянщиків», довести, що коли знайомий, значить, ворог. Навіть позитивний відгук про друга обертається на шкоду йому й тобі.

Запізніло зрозумівши це, перестаю визнавати друзів. Втішаю себе тільки тим, що у моїх свідченнях немає жодного слова по суті звинувачення.

   Міністерство внутрішніх справ УРСР

   Комітет державної безпеки

   Житникової Т. І.

ЗАЯВА

27 травня 1972 р. мене через ст. лейтенанта міліції Юречка запросили на розмову в Дарницький відділ міліції, де начальник відділу капітан Селехов і ст. лейтенант Юречко, ніяк не пояснивши причин, змусили мене дати розписку в тому, що 27, 28, 29, 30 травня я не відвідуватиму громадських місць міста, не виходитиму в центр міста (за винятком маршруту на місце роботи). Якщо ж я порушу цю вимогу, то нестиму відповідальність як за порушення громадського порядку, і мене буде притягнено до кримінальної відповідальності. На мою вимогу пояснити причину, з якої я повинна давати таку розписку, капітан Сєлехов відповів, що «держава — орган насильства» і всі громадяни зобов’язані підкорятись вимогам держави, тим паче, що ця вимога йде не тільки від міліції, а й від КДБ.

Коли я відмовилась дати розписку, яку я розцінюю як образливу й незаконну, ст. лейтенант погрожував, що мені у такому разі дадуть 15 діб за опір владі, а ці чотири дні я вже напевно відсиджу в камері попереднього ув’язнення, і не хотів мене випустити.

Після моєї категоричної відмови написати цілком незрозумілу й не мотивовану органами міліції розписку мене випустили, і ст. лейтенант заявив, щоб я йшла по пояснення на Володимирську, 33 у республіканське КДБ.

Така поведінка органів міліції дає мені підстави очікувати будь-яких найнезаконніших дій, навмисних провокацій. У мене немає жодних гарантій того, що під будь-яким вигаданим приводом мене не арештують.

Я прошу вас розслідувати дії вищеназваних осіб, пояснити мені те, що трапилось і захистити мене від сваволі й насильства.

27 травня 1972 р.

Підпис