У карнавалі історії. Свідчення

19 жовтня, в п’ятницю, приїхали на чергове побачення разом з Дімою. Але у побаченні відмовили:

— Плюща перевели в іншу палату. А там хворий на сусідній з ним койці захворів на якесь гостре інфекційне захворювання, тому ваш чоловік на карантині. Спробуйте прийти у понеділок, на той час картина стане ясніша, і ви отримаєте побачення.

П’ятниця, субота, неділя… Що трапилось? Чому в іншому відділенні? А тут ще й філери від нас не відступають. Знайомі, у яких зупинились, — люди гарні, чуйні, і привести до них «хвоста»? Але що робити? Куди подітись?

Що карантин — вигадка, лише привід не пустити — це цілком зрозуміло. Але чому? Значить, з ним щось трапилось?

О 9-ій ранку вже були під ворітьми. Побачення дали, дозволили зайти і Дімі (до цього не дозволяли: є вказівка дітей до 16 років на побачення не пускати). Кімната для побачень — вузька, темна, із штучним освітленням, єдине вікно відрізане перегородкою, за якою приймають після побачення передачі. Уздовж стіни довга лава, перед нею бар’єрчик до самої підлоги, тому хворого можна бачити тільки до половини, бар’єр на рівні грудей. На відстані приблизно 2,5 метрів така сама точнісінько лава з бар’єром, за якою садовлять родичів. Підійти, навіть тільки привітатись не можна. Посередині між хворим і родичами постійно сидить наглядач, іноді їх двоє. Тому будь-яке слово вони чують раніше, ніж той, кому воно призначене. Мені ще було добре: влада дуже боялась, щоб не розходились будь-які відомості про Льоню, те, що я йому казала, отож мені побачення завжди давали тільки з ним одним. Здебільшого ж для інших в’язнів таких вільностей не було: приводили відразу 6–7 чоловік хворих, а родичів завжди більше, бо до одного хворого можна було приходити двом. Галас такий, що погано чути, хто що говорить, а тут ще і коментарі охорони, попередження, поради. Це жахливо було — бачити, на які муки перетворюються побачення: до хворих найчастіше приїжджають матері, прості сільські жінки, вимучені дорогою, розгублені в місті; вони благають своїх дітей добре поводитись, слухатись начальства, розповідають новини, плачуть. Сини насуплюються і жадібно розпитують про життя на волі. Потім за загальною командою, рівно за годину, а буває і раніше — з ними не дуже церемоняться — виводять, пропускаючи через заґратовані двері спершу родичів, а вже потім — в’язнів.