У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Ми почали спинатись угору. Сіра собачка кілька разів підбігала за нами, немов би хотіла переконатися чи ми йдемо в правильному напрямі. Лапатий мокрий сніг мочив нас безупинно, студенні струмені текли нам по спинах, і ми трусилися від холоду як у лихоманці. Заки ми піднялися на гору, минуло кілька годин. На хребті лежав сніг по коліна і стежки з білими камінчиками не можна було знайти. У нас була електрична лямпочка і кілька свічок, — ми висвітили всі свічки і лямпочку, а стежки ні сліду. Ми вже доходили до відчаю, як намацали кілька камінчиків, які, коли ми струсили з них сніг, виявилися пофарбованими. Але далеко ми нею не зайшли, бо незабаром збилися з неї. Знову почалося розкопування по мокрому снігу. По кількох годинах, обліплені болотом і снігом, зневірені і виснажені, ми посідали та почали роздумувати над нашою долею. Іншої ради не було, як чекати світанку. А оскільки в таку негоду не тільки "рус", але й сам дідько не вийде на патрулю, — ми рішили розпалити вогонь. Хоч мокрий сніг з дощем не ущухав, соснові гілки горіли непогано і ми трохи загрілись.

Як розвиднілось, ми відразу знайшли стежку всього кілька кроків від місця, де ми сиділи. Ледве перейшли ми нею сто метрів, як побачили стовпи і таблицю з написом трьома мовами: "Увага... не наближатися до кордону..." Ми одним скоком розбіглися в розстрільну і відбезпечивши зброю пішли поволі вперед. Ми йшли дуже обережно і були готові тут, на рубежі двох світів — вільного та поневоленого — боротися до останнього пострілу. Та ворога і близько не було. Тією туристичною стежкою вільно могла б перейти ціла армія.

Ми стояли на окупованій американцями території. Перед нами вдолині між кількома гірськими потічками лежало невеличке село.

Була сьома година ранку, субота 8 листопада 1947 року, коли ми постукали до першої з краю хати в селі Ваєр, щоб довідатися де знаходиться американська комендантура.

Хоч ми далі перебували на австрійській території, яку лише переділив штучно створений кордон, увійшовши до хати, ми відразу відчули іншу атмосферу. Хата була прибрана образами, скатерками — видно було, що тут люди нічого не ховали, як це робили по другому боці цього кордону через страх, що "визволителі" їх ограбують.

Господарі якраз збиралися снідати і запросили нас до стопу. По сніданні ми попросили гарячої води і заходилися митися, голитися, чистити наші обшарпані мундири і нещасні залишки нашого взуття. Потім останній раз вичистили нашу зброю.

Була мабуть четверта година по полудні, як ми вибрались до комендантури. Якась зустрічна жінка запропонувала показати нам дорогу. Від присілку до комендантури було приблизно чотири кілометри. По дорозі нас минуло авто з американськими вояками, потім двоє австрійських поліцаїв, але і одні і другі лише цікаво подивилися на нас. Перед якимсь будинком жінка затрималась і сказала, що тут мешкають "амі". Ми перший раз почули це слово і, звісно, не розуміли.

Біля будинку стояв американський вояк, правдоподібно вартовий, і через паркан романсував з дівчиною у сусідньому подвір'ї. Ми зайшли в сіни, а тоді, ніким не затримані ввійшли до кімнати. При столі сиділо десяток вояків і грало в карти, в кутку молода дівчина друкувала на машинці. Ми стали в одну лаву, виструнчились і Вишня відрапортував:

"Ми вояки Української Повстанської Армії, що воювали в Україні з більшовиками і комуністичною Польщею, згідно з наказом нашого головного командування, перейшли рейдом через Польщу, Чехо-Словаччину і радянську зону Австрії, голосимося до вас, щоб ви дали нам політичний азиль".

Побачивши нас — сімох обдертих, при зброї і з гранатами хлопів — американці збентежились. Вони здивовано дивилися на нас і мовчали. Дівчина, що писала на машинці, приємно усміхаючись сказала по німецьки: "вони вас не розуміють" і скоро переклала заяву Вишні на англійську мову. Тоді один із американців виступив наперед і назвавши свою ранґу і прізвище, сказав, що він тут командир. Далі дівчина переклала нам, що ми нелеґально перейшли кордон і тут ми є нелегальним військом, отже повинні негайно скласти свою зброю.

Ми витягнули магазинки з автоматів, замки з крісів і положили на стіл. Та коли ми відпинали гранати, американці відрухово відскочили у кути кімнати, а один із них крикнув, що, мовляв, ми робимо. Ми спокійно розібрали ґранати і поклали біля нашої зброї. Американці зніяковіли і, мабуть, щоб затерти своє розгублення, почали оглядати нашу зброю.

Я дивився на свою рушницю в руках чужих людей, і мені дивно щеміло серце. Від першого дня нашого рейду на Захід, ми знали, що маємо скласти зброю. Скласти її не перед ворогом нашого народу, з яким ми боролися на життя і смерть, а перед представниками вільного, непоневоленого світу.