У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ

Вони говорили довго і багато. Перестерігали нас перед усіми і усім, доводили, що тільки їм треба нам довіритись. Вже цілком стемніло, а вони навчали нас, аж поки нам не увірвався терпець. Ми сказали нашому провідникові, що або він доставить нас до Зальцбурґу до табору, де живуть українці, та перестане нас баламутити, або хай віддасть нам документ і ми вже самі туди доберемось. Він відмовився віддати нам посвідку і, покрутивши головою, пообіцяв завести нас до Зальцбурґу. Ми його перестерегли, що будемо вважати на кожний його крок. Його помічник-пропагандист зник.

Наш визволитель заявив, що грошей на поїзд він не має і тому ми мусимо добиратися до Зальцбурґу принагідним автом. Таких обірванців як ми ніхто не спішився підібрати. Але нарешті якесь вантажне авто зупинилося і шофер погодився підвезти нас за 140 шилінґів.

Цілу дорогу падав густий дощ і цілу дорогу наш визволитель обливав нас холодною водою своєї балачки.

Коли шофер скинув нас у Зальцбурґу, дощ перейшов у зливу і тому ми не йшли, а бігли не знаючи куди, наосліп за нашим визволителем. Між якимись будинками, що подобали на військові касарні, він вбіг у відкриту залізну браму. Ми насторожено затримались.

Але за брамою показалась мазепинська шапка і військовий з крісом на плечі.

Ми між своїми! Ми між українцями!

Ми підійшли ближче до брами. Стійковий у мазепинці перевіряв документи людей, що входили до середини. Запитав і нас. Ми сказали хто ми і що посвідку від американців має ось той панок, що нас сюди привів. На вістку, що ми упісти, під браму збіглося багато людей, які обступили нас і почали закидати різними питаннями. А в міжчасі між стійковим і нашим визволителем вив'язалась суперечка, бо цей останній чомусь не хотів дати вартовому посвідки. Він сердито махнув рукою і пішов вглиб касарняного подвір'я.

Зорієнтувавшись, що він лишив нас без документу, ми кинулись за ним. Зловили його вже в середині якогось будинку — притиснутий до муру, він сказав, що посвідку кинув у калюжу під брамою, та що вона напевно розмокла і користи з неї не буде ніякої. Посвідку ми дійсно виловили з калюжі, і таборова поліція забрала її сушити.

Цей табір для переміщених осіб називався Лексинфельд. У ньому ми почали новий етап у нашому житті — етап еміґрантів.

Ми не були першою групою, яка прийшла до Лексинфельду. Ми застали стрільців Деркача, Кору, Семчука, Липу і інших. Кілька днів пізніше прийшла ціла група Зеленого, потім ще дехто і незабаром нас було вже 40 осіб.

Лексинфельд був для більшости з нас лише переходовим табором; багато з нас згодом помандрувало до інших еміґраційних скупчень.

В Австрії і у Баварії ми стрінули наших дезертирів — Ящірку, Лемка і Лугового. Вони оправдувались, що, мовляв, вони знали, що сотня має відійти на Захід і вони лише випередили інших.

Багато з нашої сотні не дійшло на Захід. При переході Дунаю загинув наш колишній сотенний Дідик і багато інших старшин і стрільців. Загинув також наш політвиховник Бойко з цілою своєю групою, правдоподібно через нездарність стрільців, яких він узяв із собою. Здається котрийсь із них заснув на стійці і їх усіх застукав ворог. З цілою своєю групою попався полякам у руки Урал. На Захід дійшла тільки друга частина його роя: Грізний, Корчик, Іскра і Борис. З цілою групою дійшли Зелений і Семенко.

Сотенний Бродич, який ішов з чотою Дороша, в Татрах відлучився від Дороша, взявши з собою бунчужного Кудияра, кулеметника Чижа, стрільців Когута, Білого і Івасика, боївкарів Вуйка і Чуру та розвідчика Білика. Правдоподібно хтось зі стрільців навів ворога на Бродича. Цілу групу зловили і засудили у Варшаві.

З чоти Дороша прийшли в його групі: Палій, Глинка, Семчук, Тигір, Липа, Соловій і Деркач. З групи санітара Крука дійшли: Конарик, Довбня, Черешня та Блудний з боївки. Крук, Білянс і Довгий, які відлучилися від решти, забравши з собою мапи і компас, пропали у дорозі. З групи Грізного прийшов він сам та Борсук, а Вітер і Хмара попали чехам у руки.

У травні 1948 року, коли ми перестали сподіватися, що ще хтось проб'ється на Захід, прийшли Чарнота, Сокіл і Орест, а незабаром Смирний, Чабан, Тур, Стріла і Пімста.

ПІСЛЯМОВА

Мій спомин цілком не претендує на літературний твір. Це є звичайна розповідь учасника і очевидця всіх описаних подій. Я розповів їх так, як умів і як бачив та пережив, стараючись подавати тільки факти без жадних прикрас чи замовчувань, не аналізуючи їх і не оцінюючи.

Я писав свою розповідь, відкидаючи від себе всі розчарування, що їх нам принесли еміграційні будні. Я жив тими хвилинами, коли наша сотня була одною великою родиною, яка разом боролася, разом голодувала і разом ділилася одною картоплиною.

Цій спільноті духа і дії, всім тим безіменним друзям, які пережили всі лихоліття, і всім тим безіменним героям, затоптані могили яких лишилися на своїх і чужих землях, — цю свою розповідь присвячую.

Інґольштадт, 1949