У підводних печерах (збірка)

Славко закусив губу від образи і поклав руку на Валерієве плече. Той зрозумів причину його співчуття й гірко посміхнувся. А коли вони вийшли на палубу, Валерій сказав:

— Я вдруге оселюся у «дзвоні», і цього разу мене не ошукаєш… Іншого виходу у нас немає.

10

Разом із Валерієм у «дзвоні» поселився іхтіолог. Його повне ім’я було Євген, але всі називали Євгом. Свою першу статтю в науковий журнал він підписав «Євг. Косинчук», даючи цим зрозуміти, що нічого спільного не має з академіком Є. Косинчуком, своїм дядьком. Треба сказати, що з дядьком вони посварилися. Чого посварилися — ніхто не знав. Лише надзвичайні обставини могли вивести з рівноваги спокійного і вайлуватого Євга.

Не моргнувши оком, Євг вислухав докладну розповідь журналіста про все, що трапилося у підводному будинку. Важко було зрозуміти, чи вірить він тому, що чує, чи тільки удає, ніби вірить. Але й за це Валерій був йому вдячний.

Сам же Валерій, знову опинившись у «дзвоні», почав сумніватися в усьому ще більше, ніж раніше. То йому вчувалося свистіння дельфінів, що долинало крізь зачинені двері з дельфінарію, то за вікном ввижався восьминіг. Та щоразу, коли змінювався кут прожекторного променя, він переконувався, що ніякого восьминога там немає.

Так тривало доти, доки Косинчук одного разу не вигукнув:

— Поглянь, хто до нас завітав!

Крізь пластмасу на них дивилися величезні вирячкуваті очі.

— Це Мудрець! — вигукнув Валерій.

Чомусь він був певний у тому, хоча навряд чи зміг би одразу відрізнити Мудреця від його родичів.

Загула кінокамера, і Валерій посміхнувся, подумавши:

«Скільки тисяч метрів плівки переведе цей скрупульозний іхтіолог?..»

Раптом злякався: а що, коли це знову ілюзія? Почав маніпулювати прожекторами — видиво не зникало. Тепер Валерій ще більше повірив, що то й справді Мудрець, — хіба інший восьминіг реагував би так спокійно на миготіння світла?

Він помахав спрутові рукою, мовляв, заходь до «дзвона», і той у відповідь ледь помітно ворухнув двома щупальцями.

— Цікаво! — висловив своє здивування Євг.

Це підбадьорило і Валерія, він почав готувати до пуску шлюзову камеру. Восьминіг терпляче чекав. Він навіть підсунувся ближче до заслінки і склав щупальця, лагодячись пірнути в камеру. Його «лійка» ледь пульсувала.

— Коли б це була людина, я подумав би, що вона хоче увійти до нас, — сказав Євг таким тоном, наче добре знав, що восьминіг цього хотіти не може.

Валерій увімкнув шлюз-камеру, і за кілька хвилин октопус уже чалапав перевальцем по підлозі підводного будиночка.

— Це ти, Мудрець? — про всяк випадок запитав Валерій.

— Так.

Хоч як був здивований Євг, одначе він устиг увімкнути магнітофон. Валерій тільки тепер переконався, що іхтіолог раніше не вірив розповідям, буцімто їхній восьминіг умів розмовляти.

— Отже, ти самостійно запустив шлюз-камеру і вийшов у море? — допитувався Валерій.

— Так.

— Чому ж ти вирішив тепер повернутись?

Восьминіг мовчав, напинаючи «капюшон» на очі.

— Він схожий на академіка Косинчука, — сказав Євг, уникаючи слова «дядько». — Надто коли той ухиляється від прямої відповіді.

Валерій зробив вигляд, що не почув Євгових слів і спробував допомогти Мудрецеві:

— Тому, що люди повернулись?

— Так.

— Ти хочеш бути разом з нами?

— Так.

— Хочеш служити нам?

Восьминіг кілька секунд міркував, дивлячись на Валерія потьмянілими очима. Нарешті відповів:

— Так.

— Я знову поселю тебе в басейні. Там просторо, часто міняється вода. Коли захочеш, приходитимеш до нас у салон.

Восьминіг слухняно рушив до дверей.

— Стій! — гукнув йому Валерій.

Спрут зупинився, обхопивши кінчиком щупальця пластмасову ручку.

Очі у Валерія блищали, він явно щось замислив.

— Ти пам’ятаєш, хто жив у басейні до тебе?

— Так.

— Пам’ятаєш, що з ними сталось?

— Так.

— Вони загинули?

— Так.

— А для тебе немає небезпеки там жити?

— Ні.

— Там тепер узагалі ніщо не загрожує? І дельфіни могли б там жити?

— Я можу. Вони — ні. Мене не можуть убити. Мені не загрожує. Тобі небезпечно. Допоможу тобі…

Валерій так здивувався цьому словесному потоку, що, здавалося, втратив мову. Він повернувся до Косинчука, поглядом запитуючи, чи він чув фрази, які вимовляв восьминіг.

Євг утратив свою звичайну незворушність. Він теж був схвильований, хоча менше, ніж Валерій. Проте удавано-спокійно визнав:

— Здорово розмовляє. Ніколи не подумав би, що таке може бути!

Восьминіг розцвів райдугою барв. Мабуть, він по-своєму зрадів з того, яке враження справив на людей.

Знайоме почуття пригніченості стисло Валерієві голову.

— Ти нічого не відчуваєш? — запитав у Євга.

— Ні, — відповів іхтіолог, з жадібною цікавістю придивляючись до восьминога.

Нараз він рвучко простягнув руку, доторкнувся щупальця. Спрут миттю відсмикнув його.

— Не подобається? — сказав Косинчук. — А чому?

Восьминіг мовчав і знову, якщо вірити Євгу, став схожий на академіка Є. Косинчука, коли той ухилявся від прямої відповіді.

— Іди, — сказав іхтіолог, і восьминіг зник за дверима.

Євг повернувся до журналіста. Він мовби тільки зараз збагнув запитання Валерія і поцікавився:

— А що я маю відчувати?

— Розумієш, у мене якийсь тягар у голові, як тоді… І ще…