Убік

«Але ж вони поспішають, — подумав Ранситер. — Принаймні вони так кажуть».

З мікропередавача долинуло:

— Вірт інтуїтивно відчуває, що ви знаєте або ж здогадуєтеся, кого вона представляє. І вона боїться, що тепер ви піднімете вартість послуг. Міку добре відомо, яка у нього репутація. Він вважає себе пупом Землі. Тому і веде переговори у такий спосіб, через інших осіб або інші фірми, які використовує як прикриття. З іншого боку, їм потрібно якомога більше інерціалів. І вони змирилися з тим, що це означатиме непомірні витрати.

— Сорок інерціалів, — спроквола сказав Ранситер і почав шкрябати ручкою на аркушику паперу, що лежав на столі якраз для таких випадків. — Подивимося. Шість на п’ятдесят, на три. На сорок.

Міс Вірт, й далі посміхаючись своєю улесливою щасливою посмішкою, напружено чекала.

— Цікаво, — пробурмотів він, — хто платить Голлісу :іа втручання його людей у ваш проект?

— Хіба це так важливо? — відказала міс Вірт. — Важливо те, що вони там.

— Інколи це так і лишається загадкою, — сказав Ранситер. — Але ваша правда — це як мурахи, що заполонили вашу кухню. Ви не намагаєтеся з’ясувати, чому вони там, а просто робите все, щоб їх позбутися.

Нарешті він завершив необхідні підрахунки. Сума була величезною.

— Я... мушу це обдумати, — сказала міс Вірт, відводячи погляд від захмарної цифри, яку він накидав на папірці, і підвелася. — Чи є у вас вільна кімната, де я могла би лишитися на самоті і, можливо, зателефонувати містеру Говарду?

Ранситер, також підводячись, сказав:

— Організації запобігання нечасто мають у своєму розпорядженні стількох вільних інерціалів. Зволікатимете, і ситуація може змінитися. Гож, якщо вони вам справді потрібні, краще діяти зараз.

— Ви дійсно вважаєте, що знадобиться аж стільки інерціалів?

Узявши міс Вірт під руку, він провів її коридором до відділу стеження.

— Тут ви можете бачити, — сказав він їй,— місце розташування наших інерціалів та інерціалів інших організацій запобігання паранормальним втручанням. Окрім того, ця штука відстежує, принаймні намагається відстежувати, координати всіх псі Голліса.

Він уважно порахував ідентифікаційні прапорці всіх тих псі, яких вже прибрали з мали. Останнім Ранситер взяв до рук прапорець С. Доула Меліпоуна.

— Тепер я знаю, де вони, — промовив він до міс Вірт, механічна посмішка якої згасла, щойно вона збагнула значення вилучених прапорців. Ранситер взяв її за руку і вклав у вологу долоню прапорець Меліпоуна, склавши пальці міс Вірт у кулак.

— Можете лишитися тут і поміркувати. Он там відео-фон,— показав він. — Ніхто вас не турбуватиме. Я буду в своєму офісі.

Він вийшов із відділу стеження, роздумуючи про те, що насправді не знає напевне, де перебувають усі зниклі псі. Але все може бути. До того ж... Стентон Мік відмовився від стандартної процедури об’єктивної перевірки. А отже, якщо він найме інерціалів, які йому не потрібні, то зможе звинувачувати в цьому лише себе.

За законом «Ранситер і компаньйони» мали повідомити Асоціацію, що деяких зі зниклих псі — або й навіть усіх — було знайдено. Проте у нього було п’ять днів, щоб подати таке офіційне сповіщення... тож він вирішив чекати до останнього. «Така нагода заробити, — міркував він, — трапляється раз у житті».

— Місіс Фрик, — сказав Ранситер, заходячи до приймальні,— підготуйте договір про надання послуг і зазначте у ньому сорок... — він замовк.

З іншого боку кімнати сиділи дві особи. Чоловік, Джо Чин, змучений похміллям, мав ще похмуріший вигляд, аніж зазвичай... власне, він був таким, як і завжди, за винятком похмурості. Однак поруч із ним, недбало розвалившись у кріслі, сиділа довгонога дівчина з чорним блискучим розпущеним волоссям і темними очима. Її виразна й чиста врода заливала ту частину приміщення, яку вони займали, особливим світлом, запалюючи її важким тьмяним вогнем. «Таке враження, — подумав він, — ніби вона опирається своїй красі, не любить своєї гладкої шкіри й чуттєвих, пухких темних губ. У неї такий вигляд, немов щойно встала з ліжка й досі не привела себе до ладу. Її дратує цей день — власне, кожен день».

— Я так розумію, Джі Джі повернувся з Топіки,— мовив Ранситер, підходячи до них.

— Це Пет,— сказав Джо Чип.— Прізвища у неї немає.

Він вказав на Ранситера й зітхнув. В усьому вигляді Джо Чина відчувалася якась приреченість, але, попри це, щось у глибині його єства вказувало на те, що він не скорився. За його покірністю вчувався слабкий і кволий натяк на неабияку життєву енергію. Ранситеру навіть здалося, що Джо майже вдавав свій відчай... тоді як насправді не відчував жодної приреченості.

— Анти-що? — запитав Ранситер у дівчини, яка й далі сиділа, розвалившись на стільці й витягнувши ноги.

— Антикетогенез,— пробурмотіла дівчина у відповідь.

— Що це означає?

— Це попередження кетозу, — відповіла дівчина байдужим голосом. — Як при введенні глюкози.

— Поясни, — звернувся Ранситер до Джо.

— Покажи містеру Ранситеру аркуш зі звітом, — попросив Джо.