Убік

— Чому? — хрипко запитав Тито Апостос, пропи- хаючись до кола людей, що обступили Чипа.

— Та остання фраза, яку ти сказав нам, Джо, — мовила Пет Конлі, — тоді, у Нью-Йорку, перш ніж вийшов із Геммондом...

— Я знаю, що я сказав, — перебив її Джо.

— Ти сказав щось про роки, — вела далі Пет. — Ти сказав: «Минуло забагато часу». Що це означає? Про який час ішлося?

— Містере Чип, — стурбовано озвалася Еді Дорн, — відколи ми прибули сюди, місто кардинально змінилося. Ми нічого не розуміємо. Ви бачите те, що й ми? — вона вказала на будівлю мортуарію, а потім на вулицю й інші будинки.

— Я не впевнений, — мовив Джо, — що саме бачите ви.

— Годі, Чипе, — гнівно заговорив Тито Апостос. — Досить жартів. Просто скажи нам, заради Бога, що ти бачиш. Он та машина. — Він показав на Willys-Knight. — Ти в ній приїхав. Скажи нам, що це. Скажи, на чому ти приїхав.

Вони усі чекали, втупившись поглядами у Джо.

— Містере Чип, — заїкаючись, почав Семмі Мундо, — це дуже старий автомобіль. Правда ж? — він хихикнув. — Скільки йому років?

Після паузи Джо сказав:

— Шістдесят два.

— Отже, він 1930 року випуску, — промовила Тіппі Джексон до Дона Денні. — Дуже близько до того, що ми припускали.

— Ми гадали, що зараз 1939 рік, — сказав Дон Денні врівноваженим голосом. Спокійний, безпристрасний, зрілий баритон. Без зайвої емоційності. Навіть за таких обставин.

— Це досить легко встановити, — мовив Джо. — Я бачив газету в себе в квартирі, ще коли був у Нью-Йорку — 12 вересня. Отже, сьогодні 13 вересня 1939 року. Французи вважають, що прорвали лінію Зіґфріда.

— Що саме по собі не може не смішити, — озвався Джон Ілд.

— Я сподівався, — сказав Джо, — що ви бачите пізнішу реальність, оскільки перебуваєте всі разом. Що ж, нічого не поробиш.

— Якщо 1939-й, то нехай буде 1939-й, — сказав Фред Зафскі високим, писклявим голосом. — Природно, що ми всі бачимо те саме. А що нам іще лишається? — він енергійно замахав руками, закликаючи інших з ним погодилися.

— Відвали, Зафскі, — роздратовано озвався Тито Апостос.

— Що ти про все це скажеш? — запитав Джо Чип, звертаючись до Пет.

Вона стенула плечима.

— Не мовчи, відповідай.

— Ми перенеслися назад у часі, — сказала Пет.

— Не зовсім, — відповів Джо.

— Тоді що ми зробили? — запитала Пет. — Просунулися вперед, так?

— Ми нікуди не переміщувалися, — відповів Джо. — Ми перебуваємо там, де й були. Проте з якоїсь причини — однієї з кількох можливих причин — реальність відступила: вона втратила свою опору й обсипається, повертаючись до минулих форм. До форм, які мала п’ятдесят три роки тому. Можливо, вона регресуватиме й далі. Але зараз мене значно більше цікавить те, чи вам траплялися об’явлення Ранситера у тому чи іншому вигляді.

— Ранситер, — сказав Дон Денні, цього разу надто емоційно, — лежить ось у цій будівлі в домовині, мертвий, мов оселедець. Це єдине його об’явлення, яке нам траплялося, як, власне, і єдине, яке ми будь-коли побачимо в майбутньому.

— А слово «Убік» вам нічого не каже, містере Чип? — озвалася Франческа Спеніш.

Йому знадобилася якась мить, щоби перетравити те, що вона сказала.

— Господи Боже, — мовив він. — Невже ви не можете відрізнити об’явлення від...

— Френсі сняться сни, — перебила Тіппі Джексон. — Вони завжди їй снилися. Френсі, розкажи йому свій сон про «Убік». — Тоді вона звернулася до Джо. — Зараз Френсі розкаже тобі свій сон про «Убік», як вона його називає. Він наснився їй минулої ночі.

— Я його так називаю, бо саме цим він і є, — розлючено заговорила Франческа Спеніш, міцно стиснувши руки від хвилювання. — Слухайте, містере Чип, це було не схоже на жоден інший сон, який я бачила раніше. З неба спустилася велика рука, немов рука Бога. Величезна, завбільшки з гору. І я одразу збагнула, наскільки все це важливо. Рука була стиснута у кам’яний кулак, і я знала, що в ній щось дуже цінне, те, від чого залежить моє життя й життя усіх людей на Землі. Я чекала, поки кулак розтиснеться, і так воно й трапилося. І я побачила, що там було.

— Балончик зі спреем, — сухо мовив Дон Денні.

— На балончику, — вела далі Франческа Спеніш, — було одне слово, написане великими блискучими літерами. Напис горів золотим вогнем — «УБІК». І більше нічого. Лише це дивне слово. А потім рука знову стис- лася навколо балончика і зникла, ніби її втягнули назад у сіру хмару. Сьогодні перед поховальною церемонією я зазирнула у словник і зателефонувала в бібліотеку, але ніхто не знав цього слова чи навіть мови, з якої воно походить. У словниках його немає. Бібліотекар сказав мені, що воно не англійське. Є латинське слово дуже близьке до нього: ubique. Воно означає...

— Всюди, — сказав Джо.

— Саме так, — кивнула Франческа Спеніш. — Але не «Убік», як воно писалося у моєму сні.

—, Це те саме слово, — сказав Джо. — Просто інакше написане.

— А ти звідкіля знаєш? — глузливо запитала Пет Конлі.

— Вчора мені являвся Ранситер. У записаній на плівку телевізійній рекламі, яку він підготував перед смертю. — Джо не вдавався до деталей. Усе здавалося надто складним, щоб його можна було пояснити, принаймні тепер.

— Ти жалюгідний дурень, — сказала йому Пет Конлі.

— Чому?