Убік

— Ви не з Де-Мойна, еге ж? — поцікавився аптекар. — Це чутно з вашого акценту. Ні, я мусив би вас добре знати, щоб прийняти чек на таку велику суму. За останні кілька тижнів у нас тут ціла повінь фальшивих чеків. І всі від немісцевих.

— То, може, приймете кредитну картку?

— Що таке кредитна картка? — запитав аптекар.

Поклавши бляшанку «Убіка» на прилавок, Джо повернувся і, не кажучи ні слова, вийшов на вулицю. Він перейшов дорогу, маючи намір іти до готелю, але зупинився, щоб поглянути на аптеку ще раз.

Тепер Джо бачив тільки напівзруйнований жовтий будинок. У вікнах на другому поверсі виднілися штори, однак внизу вікна були занедбані й забиті дошками. Крізь щілини між ними проглядала лише темрява, чорна порожнеча розбитого вікна. Й ані найменшої ознаки життя.

«От і все, — усвідомив він. — Шанс купити банку „Убіка“ втрачено. Навіть якби я зараз знайшов сорок доларів посеред дороги. Але мені таки вдалося зібрати докупи застереження Ранситера. Навіть якщо з нього й небагато користі. Можливо, це навіть неправда. Це може виявитися просто деформованою та хибною думкою вмираючого мозку. Або й цілковито мертвого мозку — як у випадку з тією телерекламою. Господи, — похмуро сказав він собі. — А якщо це правда?»

Тут і там зупинялися перехожі, пильно вдивляючись у небо. Помітивши їх, Джо й собі підвів погляд. Прикривши очі від сонячних променів, що косо линули вниз, він розрізнив високо вгорі цятку, за якою тягнулися білі смуги диму. Моноплан у вишині старанно виписував слова. Поки він та інші перехожі вдивлялися в небо, димові пасмуги, вже потроху танучи, склались у напис:

Вище носа, Джо!

«Легко сказати, — подумки сказав він собі. — Легко написати».

Згорбившись від тяжкої зневіри і перших невиразних проявів жаху, що знову почав його сковувати, він почовгав у напрямку готелю МегетопЬ.

Дон Денні зустрів його у встеленому малиновим килимом провінційному вестибюлі з високою стелею.

— Ми знайшли її, — сказав він. — Усе скінчено — принаймні, для неї. І це було не дуже весело. Я б сказав, зовсім не весело. Тепер зник Фред Зафскі. Я думав, він поїхав в іншій машині, а вони думали, що він поїхав з нами. Очевидно, він не сів у жодну. Напевне, і досі в мортуарії.

— Процес прискорився, — сказав Джо. Він запитував себе, наскільки «Убік», який знову і знову з’являвся у них перед самим носом, так і лишаючись недосяжним, міг би тут зарадити. «Мабуть, ми цього ніколи не дізнаємося», — вирішив Чип.

— Тут можна десь випити? — запитав він у Дона Денні. — І як щодо грошей? Бо мої нічого не варті.

— Мортуарій платить за все. Таку вказівку вони отримали від Ранситера.

— І за готель також? — це здалося йому дивним. Як таке можна було залагодити? — Я хочу, щоб ти поглянув на цей талон, — сказав він Дону Денні. — Поки ми самі. — Він передав йому папірець. — Я знаю, чим закінчується повідомлення. Саме тому мене не було. Намагався це з’ясувати.

Денні кілька разів перечитав напис. Потім повільно повернув талон Джо.

— Ранситер думає, що Пет Конлі бреше, — сказав він.

— Так.

— Ти розумієш, що це означає? — він різко підвищив голос. — Це означає, що вона могла все це скасувати. Все, що з нами трапилося, починаючи зі смерті Ранситера.

— Це могло б означати навіть більше, — сказав Джо.

— Твоя правда, — мовив Денні, втупившись у нього пильним поглядом. — Так, ти абсолютно правий. — Він здавався наляканим, тоді на його обличчі проступила надзвичайна метикуватість. Воно засяяло від усвідомлення. Однак це усвідомлення було невеселе й гнітюче.

— Мені не дуже хочеться про це думати, — промовив Джо. — Мені все це страшенно не подобається. Це ще гірше, набагато гірше за те, що я думав раніше або, наприклад, у що вірив Ел Геммонд. Хоч і наші попередні уявлення були доволі кепськими.

—. Однак все може бути саме так, — відповів Денні.

— Поки все це відбувалося, — сказав Джо, — я повсякчас намагався зрозуміти причину. Був певен, що якщо з’ясую, чому... — «Але Ел ніколи такого не припускав, — подумки сказав він собі. — Ми обоє викинули таку можливість із голови. З поважної причини».

— Не кажи їм нічого. Це може бути неправдою. А навіть якщо це правда, то їм аж ніяк не допоможе, якщо вони її знатимуть.

— Знатимуть що? — запитала Пет Конлі, яка вже стояла у них за спинами. — Що їм не допоможе? — тепер вона вже була перед ними. В її чорних насичених очах світилися мудрість і спокій. Абсолютний спокій. — Те, що трапилося з Еді Дорн, — просто жах. І з Фредом

Зафскі. Я думаю, його спіткало те саме. Нас не так і багато лишилося, еге ж? Цікаво, хто буде наступним. — Вона здавалася незворушною й зовсім не втратила контроль над собою. — Тіппі злягла у своїй кімнаті. Вона не зізнається, що почувається втомленою, але, думаю, це можна з певністю припустити. Ви згодні?

— Так,— помовчавши, відповів Дон Денні.

— Джо, як там справи з твоїм штрафом? — запитала Пет і простягнула руку. — Можна поглянути?

Джо передав їй папірець. «Ось і настав вирішальний момент, — подумав він. — Усе відбудеться саме зараз. У цей момент. За одну мить».