Убік

Здивовано звівши брови, Ранситер уважно поглянув на нього.

— Навіщо було взагалі залучати Пет Конлі? — запитав Джо. Навіть у своєму виснаженому, схвильованому стані він відчував, що тут щось не так. — Для цих регресивних викрутів та занурення нас у ретроградний часовий потік — аж до 1939 року — немає жодної причини. Який у цьому сенс?

— А в цьому щось є, — погодився Ранситер. Він повільно кивнув, і його грубе скам’яніле обличчя спохмурніло. — Треба над цим подумати. Дай мені трохи часу. — Він підійшов до вікна. Стояв і дивився на крамнички на іншому боці вулиці.

— Мене не полишає враження, що сила, з якою ми маємо справу, є просто лихою, що вона не переслідує жодної конкретної мети. Це не так хтось, хто прагне нас знищити або нейтралізувати, перешкодити роботі нашої організації запобігання, як... — Джо замислився. Він майже збагнув, про що йдеться. — Якась пустотлива сутність, яка насолоджується тим, що робить із нами. Наприклад, тим, як вбиває нас одне за одним. Немає потреби все це затягувати. Це не схоже на Рея Голліса. Він зазвичай вдається до холоднокровного практичного вбивства. І судячи з того, що я чув про Стентона Міка...

— Значить, це сама Пет, — різко перебив його Ранситер, відвертаючись від вікна. — У неї садистська психіка. Вона грається з нами так, як інші люблять відривати мухам крильця. — Він чекав на реакцію Джо.

— Мені це швидше нагадує дитячу поведінку.

— Але поглянь на Пет Конлі. Вона зловтішна й ревнива. Венді вона знищила першою, оскільки була вороже до неї налаштована. Вона не відходила від тебе ні не крок, поки ти підіймався сходами, насолоджуючись твоїми стражданнями. Власне, втішаючись ними.

— Звідки ти знаєш? — запитав Джо. «Ти ж чекав у кімнаті, — подумки сказав він собі. — Ти не міг цього бачити. І... як міг Ранситер знати, що він прийде саме до цієї кімнати7.»

Важко і голосно зітхнувши, Ранситер відповів:

— Я тобі ще не все розповів. Власне... — він замовк і почав люто покусувати нижню губу, а тоді раптом заговорив знову. — Те, що я сказав, було не зовсім правдою. Мій зв’язок із цим регресованим світом не такий, як у вас. Ти цілковито маєш рацію — я знаю забагато. Бо входжу у нього ззовні, Джо.

— Об’явлення, — мовив той.

— Так. Прориваюся у цей світ то тут, то там. У вирішальні моменти і в вирішальних місцях. Як той штраф за порушення правил дорожнього руху. Як аптека Арчера...

— Та телевізійна реклама йшла не в записі, — промовив Джо. — Все було наживо.

Ранситер неохоче кивнув.

— У чому різниця між твоїм станом і нашим?

— Хочеш, щоб я сказав?

— Так. — Джо приготувався, вже знаючи, що почує у відповідь.

— Я не мертвий, Джо. Ті графіті були правдивими. Ви всі у холодильних контейнерах, а я... — Ранситеру було важко говорити, він намагався не дивитися на Джо. — Я сиджу в переговорній залі мораторіуму «Любі браття». Я розпорядився, щоб вас з’єднали дротами й розмістили одне біля одного. Я намагаюся до вас достукатися. Ось де я перебуваю, коли кажу, що я ззовні. Ось звідки всі ці об’явлення, як ти їх називаєш. Уже тиждень я намагаюся повернути вас до напівжиття, але нічого не виходить. Ви гаснете одне за одним.

— А як же Пет Конлі? — помовчавши, запитав Джо.

— Вона разом із вами, у напівжитті, під’єднана до решти.

— І весь цей рух вглиб часу — це наслідок її таланту? Чи йдеться про звичний для стану напівжиття занепад? — Джо напружено чекав на відповідь Ранситера. Наскільки він розумів, від неї залежало все.

— Це нормальний занепад, — хрипко сказав Ранситер, пирхнувши і скривившись. — Елла пройшла через нього. Кожен, хто потрапляє до напівжиття, проходить через це.

— Ти мені брешеш, — сказав Джо. І відчув біль, немов від удару ножа.

— Господи, Джо, я врятував тобі життя, — відповів Ранситер, пильно дивлячись на нього. — Я насилу прорвався, щоб повернути тебе до нормального напівжиття. Ймовірно, тепер уже остаточно. Якби я не чекав у цьому готельному номері, коли ти заповз у двері, Господи... Чорт забирай, ну сам поміркуй! Ти б уже лежав на тому пошарпаному ліжку мертвий, як цвях в одвірку, якби не я. Я — Ґлен Ранситер. Я твій шеф і саме я борюсь за порятунок ваших життів — тут, у реальному світі, я єдиний, хто прагне вам допомогти. — Він і далі дивився на Джо з палким обуренням і подивом. Збентеженим, ображеним подивом, так немов не міг збагнути, що коїться. — Та дівчина, — сказав Ранситер, — ця Пет Конлі, вона б убила тебе, як убила... — він замовк.

— Як убила Венді, — мовив Джо, — і Ела, і Еді Дорн, і Фреда Зафскі й зараз уже, напевно, Тито Апостоса.

— Все це дуже складно, Джо, — відповів Ранситер тихим, однак впевненим голосом. — Я не маю на це простих відповідей.

— Ти не знаєш відповідей, — промовив Джо. — Ось у чому проблема. Ти вигадав відповіді: тобі довелося це зробити, щоб пояснити свою присутність тут. Власне, всі твої присутності, твої так звані «об’явлення».

— Я їх так не називаю. Це ви з Елом вигадали таку назву. Не звинувачуй мене у тому, що ви вдвох...