Убік

— Тобі відомо не більше за мене, — перебив його Джо, — про те, що з нами відбувається і хто наш ворог. Ґлене, ти не можеш сказати, проти кого ми боремося, бо й сам не знаєш.

— Я знаю, що я живий, — впевнено відповів Ран- ситер. — Я знаю, що сиджу у цій залі для переговорів у мораторіумі.

— Твоє тіло лежить у домовині, — сказав Джо. — Тут, у мортуарії «Простий пастор». Ти його вже бачив?

— Ні, — сказав Ранситер, — але насправді це...

— Воно зсохлось, — перебив Джо. — Змарніло, як і тіла Венді, Ела чи Еді, таким незабаром стане і моє. Те саме трапилося і з тобою: ні краще, ні гірше.

— У твоєму випадку я дістав «Убік»... — Ранситер знову замовк. На його обличчі з’явився вираз, значення якого збагнути було не просто — якась суміш розуміння, страху і ще чогось, Джо не міг визначити чого саме. — Я дістав тобі «Убік», — закінчив Ранситер.

— Що таке «Убік»? — запитав Джо.

Той не відповів.

— Цього ти теж не знаєш, — сказав Джо. — Не знаєш, ані що це таке, ані чому воно діє. Ти навіть не знаєш, звідки воно взялося.

Після довгої болісної паузи Ранситер відповів:

— Твоя правда, Джо. Цілковита правда. — Тремтячими руками він підпалив іще одну сигарету. — Але я й справді хотів врятувати тобі життя, тож ця частина сказаного правдива. Дідько, я хотів врятувати життя усім вам. — Сигарета вислизнула з його пальців, упала на підлогу й покотилася геть. Ранситер насилу схилився, щоб її підібрати. На його обличчі заціпеніла безмежна непомильна печаль. Майже відчай.

— Ми всередині, — сказав Джо, — а ти там, у залі, і не можеш нічого вдіяти, не можеш спинити те, у що нас втягнуто.

— Згоден, — кивнув Ранситер.

— Ми в морозильних контейнерах, — вів далі Джо, — але є ще щось. Щось неприродне для людей у стані на- півжиття. Тут діють дві сили, як здогадався Ел: одна допомагає нам, а інша нас знищує. Ти взаємодієш із силою чи сутністю, чи особою, що намагається нам допомогти. Від неї ти й отримав «Убік».

— Так.

— Тож жодному з нас і досі не відомо, хто нас знищує, а хто захищає. Цього не знаєш ані ти, перебуваючи у зовнішньому світі, ані ми, які перебувають усередині. Можливо, це Пет.

— Я думаю, це вона, — сказав Ранситер. — Вона — ваш ворог.

— Схоже на те, — відповів Джо. — Але я так не думаю. — «Я не думаю, — сказав він до себе, — що ми взагалі коли-небудь зустрічалися з нашим ворогом віч-ца-віч. Як і з нашим другом. Але, гадаю, ще зустрінемося, — міркував він. — Незабаром ми дізнаємося, хто вони такі».

— Ти впевнений, — запитав-Джо у Ранситера, — абсолютно впевнений, що ти єдиний, хто вижив після вибуху? Подумай, перш ніж відповідати.

— Як я вже казав, Зоя Вірт...

— З нашої групи, — уточнив Джо. — Її немає у цьому часовому відрізку разом із нами. Можливо, Пет Конлі, наприклад.

— Грудну клітку Пет Конлі розчавило. Вона загинула від больового шоку й пошкодження легень, а ще від численних внутрішніх поранень, включаючи розірвану печінку і зламану у трьох місцях ногу. Фізично вона перебуває десь за чотири фути від тебе — я маю на увазі її тіло.

— Аз рештою те ж саме? Вони всі тут — у морозильних контейнерах мораторіуму «Любі браття»?

— За винятком однієї особи, — відповів Ранситер. — Семмі Мундо. Він зазнав значного ушкодження мозку і впав у кому, з якої, як кажуть, йому ніколи не вийти. Кора головного мозку...

— Отже, він живий. Не в контейнері. Його тут немає.

— Я б не назвав його стан життям. Йому робили енцефалограму — жодної мозкової активності. Овоч, не більше. Ані особистості, ані руху, ані свідомості. У мозку Мундо нічого не відбувається — нічогісінько.

— Тому ти, звісно, вирішив про це не згадувати, — сказав Джо.

— Щойно згадав.

— Після того, як я у тебе запитав. Як далеко він від нас? У Цюриху?

— Ми розмістили його у Цюриху, так. Він у лікарні Карла Юнґа. Десь за чверть милі від мораторіуму.

— Найми телепата, — попросив Джо. — Чи скористайся послугами Джі Джі Ешвуда. Нехай його проска- нують. — «Хлопчисько, — сказав він подумки. — Спантеличений і незрілий. Жорстока, до кінця не сформована, специфічна особистість. Це може бути саме він. Цілком вкладається у те, що нам довелося пережити: примхливі, суперечливі дії. Спочатку нам відривають крильця, потім прикладають їх назад. Тимчасове полегшення, як ось зараз зі мною в цьому готельному номері після того пекельного підйому сходами».

Ранситер зітхнув.

— Ми вже це робили. За подібних ушкоджень мозку спроби встановити телепатичний зв’язок є звичною практикою. Безрезультатно. Нічогісінько. Жодної діяльності у лобовій частині. Мені дуже шкода, Джо. — Він співчутливо похитав своєю масивною головою. Його рух був схожий на нервовий тик. Вочевидь, поділяв розчарування Джо.

Прибравши пластиковий диск, що щільно прилягав до вуха, Ґлен Ранситер сказав у мікрофон:

— Я ще до тебе навідаюся.

Він зняв із себе всі пристрої для перемовин, важко підвівся зі стільця і на мить завмер, розглядаючи нерухомі, частково затьмарені випарами обриси тіла Джо Чипа, що спочивав у прозорому пластиковому контейнері, в крижаному полоні. Німе й виструнчене, таким воно залишиться навіки.