Убік

— Інколи я називаю себе Метом, а часом — Біллем, — відповів той. — Але здебільшого я Джорі. Так мене звати насправді. — Коли він відкривав рота, було видно його сірі стерті зуби. І закладений язик.

Помовчавши, Джо запитав:

— Де Денні? Він ніколи не заходив у цю кімнату, так?

«Він мертвий, — подумав Чип, — як і решта».

— Я вже давно з’їв Денні, — сказав Джорі. — Ще на початку, перш ніж вони прилетіли сюди з Нью-Йорка. Спершу я з’їв Венді Райт. Денні був другим.

Що означає твоє «з’їв»? — запитав Джо. «Невже буквально?» — подумав він і відчув, як всередині прокотилася хвиля огиди: бридкий фізичний відрух, що пронизав його так, немов тіло Джо, зіщулившись, прагнуло зникнути повністю. Однак йому здебільшого вдалося це приховати.

— Я зробив те, що роблю зазвичай, — відповів Джорі. — Це важко пояснити, але я роблю це вже віддавна з багатьма напівживими. Я поїдаю їхнє життя, тобто те, що від нього лишається. У кожній людині його дуже мало, тож мені потрібно багато людей. Раніше я вичікував, перш ніж мине якась тривалість їхнього напівжит- тя, проте тепер я змушений пожирати їх негайно. Для мене це питання виживання. Якщо підійдеш ближче, я роззявлю рота, і ти почуєш їхні голоси. Не всіх, але принаймні тих, кого я з’їв останніми. Тих, кого ти знаєш. — Нігтем він длубався у передньому зубі, схиливши голову й дивлячись на Джо. Вочевидь, чекав на його реакцію. — Не хочеш мені нічого сказати?

— То це через тебе я почав помирати там, у вестибюлі.

— Через мене, а не через Пет. Її я з’їв у коридорі поруч із ліфтом, а потім з’їв і решту. Я думав, ти помер. — Він вертів в різні боки балончик «Убіка», який і досі тримав у руках. — Не збагну цієї штуки. Що там? І де Ранситер її роздобув? — Джорі насупився. — Однак Ранситер тут ні до чого, твоя правда. Ранситер зовні. Ця штука з нашого світу. Інакше й бути не може, бо ззовні до нас не проникає нічого, окрім слів.

— Тож ти не можеш мені заподіяти жодної шкоди. «Убік» не дає тобі мене з’їсти, — сказав Джо.

— Якийсь час не зможу. Однак незабаром дія «Убіка» вивітриться.

— Ти цього не знаєш. Ти навіть не знаєш, що це таке і звідки воно взялося. «Цікаво, чи зможу я тебе вбити, — подумав Джо. Хлопчисько здавався крихкотілим. — Ця істота вбила Венді. Ось ми й зустрілися віч- на-віч — я знав, що врешті-решт так і трапиться. Венді, Ела, справжнього Дона Денні — як і всіх інших. Він навіть зжер труп Ранситера, який лежав у домовині мор- туарію: мабуть, у ньому чи біля нього все ще зберігались якісь залишки протофазонової діяльності або чогось схожого, які його й привабили».

— Містере Чип, я так і не закінчив вимірювати ваш тиск. Будь ласка, ляжте, — сказав лікар.

— Джорі, хіба він не бачив, що ти змінився? Не чув твоїх слів? — Джо витріщився на лікаря.

— Лікар Тейлор — породження моєї свідомості. Як і будь-що інше у цьому псевдо-світі, — відповів той.

— Не вірю, — сказав Джо і звернувся до лікаря: — Ви ж чули, що він сказав?

Пролунав порожнистий свистячий ляскіт і лікар зник.

— Бачиш? — задоволено запитав Джорі.

— І що ти робитимеш після того, як уб’єш мене? — запитав Джо у хлопчиська. — Будеш і далі підтримувати цей світ 1939 року, цей псевдосвіт, як ти його називаєш?

— Авжеж, ні. Не буде потреби.

— То це все для мене? Лише для мене? Цілий світ.

— Він не дуже великий, — сказав Джорі. — Один готель у Де-Мойні. І вулиця за вікном із кількома машинами та людьми. Ну і, можливо, ще кілька будинків: крамниці на протилежному боці, щоб тобі було на що дивитися, якщо раптом визирнеш із вікна.

— Тобто ти не підтримуєш існування ані Нью-Йорка, ані Цюриха, ані...

— А навіщо? Там нікого немає. Залежно від того, куди рушали ти й решта групи, я конструював відчутну на дотик реальність, що відповідала би вашим мінімальним очікуванням. Коли ти летів сюди з Нью-Йорка, мені довелося створити сотні миль сільської місцевості і маленьких містечок — це було дуже виснажливо. Щоб компенсувати зусилля, я мусив добряче попоїсти. Насправді саме через це я так квапливо прикінчив усіх інших, щойно ти сюди дістався. Потрібно було відновлювати сили.

— Чому і939'й? Чому не наш сучасний світ 1992 року?

— На це знадобилося б надто багато зусиль. Я не міг стримати регрес об’єктів у часі. Робити все це самому — надто складне завдання. Спершу я створив світ 1992 року, однак потім усе почало розлітатися на друзки. Монети, вершки, сигарети — всі ті явища, які ти помітив. А ще Ранситер увесь час намагався пробитися ззовні. Мені це лише все ускладнювало. Власне кажучи, було би краще, якби він не втручався. — Джорі лукаво вишкірився. — Але повернення у часі мене не бентежило. Я знав, що ви звинуватите в цьому Пет Кон- лі. Це просто не могло не наштовхнути на думку про її талант, бо в певному сенсі саме в цьому він і полягає. Я припускав, що, можливо, ви її навіть уб’єте. Було би весело. — Він вищирився ще ширше.

— Але який тепер сенс утримувати цей готель і вулицю для мене? Коли я вже все знаю? — запитав Джо.

— Але я завжди так роблю, — очі Джорі розширилися.