Убік

На стіні лишилася одна-єдина картина: чорно-білий естамп у рамі під склом, на якому був зображений конаючий індіанець, що сидів верхи на коні. Джо ніколи раніше її не бачив. Картина не пробуджувала у нього жодного спогаду. І до неї йому було цілковито байдуже.

Відеофон перетворився на чорний вертикальний телефон із підвішеною слухавкою. Без диска. Він зняв слухавку з гачка і почув жіночий голос:

— Номер, будь ласка.

Джо поклав слухавку.

Термостатично регульована система опалення, вочевидь, зникла. На іншому кінці вітальні він побачив газовий котел із великим бляшаним димоходом, що підіймався по стіні майже до стелі.

Зайшовши до спальні, Джо заглянув у шафу, трохи там покопирсався й підібрав собі новий гардероб: чорні оксфорди, вовняні шкарпетки, трикотажні штани, синю бавовняну сорочку, спортивну куртку зі шкіри верблюда й кепку. Для більш офіційних ситуацій він виклав на ліжко синьо-чорний двобортний костюм у тонку смужку, підтяжки, широку краватку з квітковим орнаментом та білу сорочку з целулоїдним комірцем. «Господи, — розпачливо сказав він до себе, натрапивши у шафі на сумку для гольфу з набором ключок. — Які релікти».

Чип знову повернувся до вітальні. Цього разу звернув увагу на місце, де раніше стояли компоненти його аудіосистеми: мультиплексовий FM-тюнер, поворотний круг із високим гістерезисом і невагомий тонарм, а також колонки, антени, багатоканальний підсилювач — усе це зникло. Натомість він побачив високу жовто-коричневу дерев’яну штуковину. Джо досить булодтоглянути на завідну ручку — навіть не піднімаючи кришки, він вже розумів, із чого тепер складається його звукова система. Бамбукові голки, ціла пачка, лежали на книжковій шафі біля «Віктроли». Поряд була також десятидюймова платівка на 78 обертів компанії Victor із записом Turkish Delight у виконанні оркестру Рея Нобла. Що ж, прощавай, колекціє касет і платівок.

А завтра він, вочевидь, виявить вдома циліндричний фонограф, у якому потрібно буде крутити ручку. І слухати доведеться крикливі декламування «Отче наш».

Його увагу привернула свіжа на вигляд газета, що лежала у віддаленому кутку дивана. Він взяв її до рук і поглянув на дату: вівторок, 12 вересня 1939 року. Тоді зиркнув на заголовки.

Французи заявляють, що прорвали лінію Зіґфрида Повідомляють про просування вперед біля Саарбрюккена Уздовж західного фронту заповідається велика битва

«Цікаво, — подумки промовив він. — Друга світова війна щойно почалася. І французи думають, що вони її виграють». Він перейшов до інших заголовків.

Польські джерела стверджують, що німецький наступ зупинено Загарбники кидають у бій нові сили Лінія фронту лишається незмінною

Газета коштувала три центи. Це також його зацікавило. «Що зараз купиш за три центи?» — запитав він себе. Джо жбурнув газету на диван і знову здивовано замислився над тим, що вона була свіжісінька: «Може, день чи два, — припустив він. — Не більше. Тож тепер я можу нарешті зорієнтуватися у часі: я чітко знаю, як далеко зайшла регресія».

Блукаючи квартирою й вистежуючи різноманітні зміни, він опинився перед комодом у спальні. Зверху на ньому стояло декілька фотографій у рамках під склом.

На всіх був Ранситер. Але не той Ранситер, якого він знав. На них він був спершу немовлям, потім маленьким хлопчиком і врешті — юнаком. Ранситер із минулого, та все ж упізнаваний.

Діставши гаманець, Джо не знайшов там жодної фотографії своєї сім’ї чи друзів — лише фото Ранситера. Ранситер був усюди! Він поклав гаманець назад до кишені, й раптом усвідомив, що той зроблений зі справжньої волової шкіри — не з пластику. Джо аж підскочив від подиву. Що ж, цього можна було очікувати. У ті часи натуральна шкіра була доступною. «Ну і що з того?» — запитав він себе. Ще раз витягнувши гаманець, Чип ретельно його оглянув. Провів пальцями по шкірі — відчуття було ділком новим та незвичним, до того ж приємним. «У стократ ліпше за пластик», — вирішив він.

У вітальні довелося пововтузитись, шукаючи звичний поштовий отвір — порожнину в стіні, де мала бути сьогоднішня пошта. Він зник. Його більше не існувало. Джо замислився, намагаючись уявити давні способи доставки пошти. На підлозі за дверима квартири? Ні. У якійсь скриньці — він згадав термін поштова скринька. Гаразд, отже, листи мають бути у поштовій скриньці, але де ці скриньки зазвичай ставили? На вході до будівлі? Він тьмяно пригадував, що це мало б бути так. Доведеться вийти з квартири. Пошту, ймовірно, можна буде забрати на першому поверсі — на двадцять поверхів нижче.

— П’ять центів, будь ласка, — заявили вхідні двері, коли він спробував їх відчинити. Що-що, а це лишилося незмінним. Платні двері мали у собі якусь вроджену впертість. Напевне, вони протримаються довше, за будь-що інше. Триматимуться навіть тоді, як регресує все місто... якщо не цілий світ.