Убік

— Схоже на те, — відповів Джо. — Але я так не думаю.— «Я не думаю,— сказав він до себе,— що ми взагалі коли-небудь зустрічалися з нашим ворогом віч-на-віч. Як і з нашим другом. Але, гадаю, ще зустрінемося,— міркував він.— Незабаром ми дізнаємося, хто вони такі».

— Ти впевнений, — запитав Джо у Ранситера, — абсолютно впевнений, що ти єдиний, хто вижив після вибуху? Подумай, перш ніж відповідати.

— Як я вже казав, Зоя Вірт...

— З нашої групи, — уточнив Джо. — Її немає у цьому часовому відрізку разом із нами. Можливо, Пет Конлі, наприклад.

— Грудну клітку Пет Конлі розчавило. Вона загинула від больового шоку й пошкодження легень, а ще від численних внутрішніх поранень, включаючи розірвану печінку і зламану у трьох місцях ногу. Фізично вона перебуває десь за чотири фути від тебе — я маю на увазі її тіло.

— А з рештою те ж саме? Вони всі тут — у морозильних контейнерах мораторіуму «Любі браття»?

— За винятком однієї особи, — відповів Ранситер. — Семмі Мундо. Він зазнав значного ушкодження мозку і впав у кому, з якої, як кажуть, йому ніколи не вийти. Кора головного мозку...

— Отже, він живий. Не в контейнері. Його тут немає.

— Я б не назвав його стан життям. Йому робили енцефалограму — жодної мозкової активності. Овоч, не більше. Ані особистості, ані руху, ані свідомості. У мозку Мундо нічого не відбувається — нічогісінько.

— Тому ти, звісно, вирішив про це не згадувати,— сказав Джо.

— Щойно згадав.

— Після того, як я у тебе запитав. Як далеко він від нас? У Цюриху?

— Ми розмістили його у Цюриху, так. Він у лікарні Карла Юнґа. Десь за чверть милі від мораторіуму.

— Найми телепата,— попросив Джо.— Чи скористайся послугами Джі Джі Ешвуда. Нехай його просканують. — «Хлопчисько, — сказав він подумки. — Спантеличений і незрілий. Жорстока, до кінця не сформована, специфічна особистість. Це може бути саме він. Цілком вкладається у те, що нам довелося пережити: примхливі, суперечливі дії. Спочатку нам відривають крильця, потім прикладають їх назад. Тимчасове полегшення, як ось зараз зі мною в цьому готельному номері після того пекельного підйому сходами».

Ранситер зітхнув.

— Ми вже це робили. За подібних ушкоджень мозку спроби встановити телепатичний зв’язок є звичною практикою. Безрезультатно. Нічогісінько. Жодної діяльності у лобовій частині. Мені дуже шкода, Джо. — Він співчутливо похитав своєю масивною головою. Його рух був схожий на нервовий тик. Вочевидь, поділяв розчарування Джо.

Прибравши пластиковий диск, що щільно прилягав до вуха, Ґлен Ранситер сказав у мікрофон:

— Я ще до тебе навідаюся.

Він зняв із себе всі пристрої для перемовин, важко підвівся зі стільця і на мить завмер, розглядаючи нерухомі, частково затьмарені випарами обриси тіла Джо Чипа, що спочивав у прозорому пластиковому контейнері, в крижаному полоні. Німе й виструнчене, таким воно залишиться навіки.

— Ви мене кликали, сер? — Герберт Шьонгайт фон Фоґельзанґ квапливо увійшов до переговорної зали, улесливо зіщулившись, мов середньовічний блюдолиз. — Повернути містера Чипа до всіх інших? Ви вже закінчили, сер?

— Закінчив.

— Вам...

— Так, я зміг зв’язатися. Цього разу ми добре чули одне одного. — Він підпалив сигарету. Вже кілька годин Ранситер не мав нагоди покурити, жодної вільної хвилини. А виснажливі й тривалі спроби налагодити зв’язок із Джо Чипом забрали в нього останні сили.— Тут є десь поблизу автомат з амфетамінами? — запитав він у власника мораторіуму.

— У вестибюлі на виході з переговорної зали, — підказала запопадлива істота.

Вийшовши з приміщення, Ранситер рушив до автомату. Він вкинув монетку, натиснув важіль, й апарат одразу видав знайомий маленький предмет, який з лунким звуком упав в отвір для отримання.

Ковтнувши таблетку, Ранситер відчув себе трохи краще. А тоді згадав про зустріч із Леном Ніґельманом, яка мала відбутися через дві години, і засумнівався у тому, чи встигне вчасно дістатися до Нью-Йорка. «Забагато проблем на мене навалилося, — вирішив Ґлен. — Я не готовий офіційно звітувати перед Асоціацією. Доведеться подзвонити Ніґельману і попросити відкласти зустріч».

Знайшовши платний відеофон, він зателефонував Ніґельману у Північноамериканську Конфедерацію.

— Лене, сьогодні я більше ні на що не здатний. Останні дванадцять годин я намагався встановити зв’язок із моїми людьми в холодильних контейнерах. Я виснажений. Можемо перенести все на завтра?

— Що швидше ти подаси нам офіційну, формальну заяву,— відповів Ніґельман,— то швидше ми почнемо процес проти Голліса. В моєму юридичному відділі кажуть, що гарантовано виграють справу. Не можуть дочекатися, коли розпочнеться провадження.

— Вони гадають, що він не уникне адміністративної відповідальності?

— Адміністративної і кримінальної. Мої юристи вже розмовляли з окружним прокурором Нью-Йорка. Але поки ти не подасиш нам офіційний нотаріально завірений звіт...