Убік

— Ти цього не знаєш. Ти навіть не знаєш, що це таке і звідки воно взялося. «Цікаво, чи зможу я тебе вбити,— подумав Джо. Хлопчисько здавався крихкотілим. — Ця істота вбила Венді. Ось ми й зустрілися віч-на-віч — я знав, що врешті-решт так і трапиться. Венді, Ела, справжнього Дона Денні — як і всіх інших. Він навіть зжер труп Ранситера, який лежав у домовині мортуарію: мабуть, у ньому чи біля нього все ще зберігались якісь залишки протофазонової діяльності або чогось схожого, які його й привабили».

— Містере Чип, я так і не закінчив вимірювати ваш тиск. Будь ласка, ляжте, — сказав лікар.

— Джорі, хіба він не бачив, що ти змінився? Не чув твоїх слів? — Джо витріщився на лікаря.

— Лікар Тейлор — породження моєї свідомості. Як і будь-що інше у цьому псевдо-світі, — відповів той.

— Не вірю,— сказав Джо і звернувся до лікаря: — Ви ж чули, що він сказав?

Пролунав порожнистий свистячий ляскіт і лікар зник.

— Бачиш? — задоволено запитав Джорі.

— І що ти робитимеш після того, як уб’єш мене? — запитав Джо у хлопчиська. — Будеш і далі підтримувати цей світ 1939 року, цей псевдосвіт, як ти його називаєш?

— Авжеж, ні. Не буде потреби.

— То це все для мене? Лише для мене? Цілий світ.

— Він не дуже великий,— сказав Джорі.— Один готель у Де-Мойні. І вулиця за вікном із кількома машинами та людьми. Ну і, можливо, ще кілька будинків: крамниці на протилежному боці, щоб тобі було на що дивитися, якщо раптом визирнеш із вікна.

— Тобто ти не підтримуєш існування ані Нью-Йорка, ані Цюриха, ані...

— А навіщо? Там нікого немає. Залежно від того, куди рушали ти й решта групи, я конструював відчутну на дотик реальність, що відповідала би вашим мінімальним очікуванням. Коли ти летів сюди з Нью-Йорка, мені довелося створити сотні миль сільської місцевості і маленьких містечок — це було дуже виснажливо. Щоб компенсувати зусилля, я мусив добряче попоїсти. Насправді саме через це я так квапливо прикінчив усіх інших, щойно ти сюди дістався. Потрібно було відновлювати сили.

— Чому 1939-й? Чому не наш сучасний світ 1992 року?

— На це знадобилося б надто багато зусиль. Я не міг стримати регрес об’єктів у часі. Робити все це самому — надто складне завдання. Спершу я створив світ 1992 року, однак потім усе почало розлітатися на друзки. Монети, вершки, сигарети — всі ті явища, які ти помітив. А ще Ранситер увесь час намагався пробитися ззовні. Мені це лише все ускладнювало. Власне кажучи, було би краще, якби він не втручався.— Джорі лукаво вишкірився.— Але повернення у часі мене не бентежило. Я знав, що ви звинуватите в цьому Пет Конлі. Це просто не могло не наштовхнути на думку про її талант, бо в певному сенсі саме в цьому він і полягає. Я припускав, що, можливо, ви її навіть уб’єте. Було би весело.— Він вищирився ще ширше.

— Але який тепер сенс утримувати цей готель і вулицю для мене? Коли я вже все знаю? — запитав Джо.

— Але я завжди так роблю, — очі Джорі розширилися.

— Я вб’ю тебе,— сказав Джо. Він ступив крок назустріч Джорі. Рух його був невправний і більше нагадував падіння. Розставивши руки, він кинувся до хлопця, намагаючись схопити того за шию й вчепитися пальцями в трахею.

Джорі загарчав і вкусив його. Великі, схожі на лопати зуби глибоко вп’ялися Джо у праву руку. Вони застигли на якусь мить. Тоді Джорі підвів голову, піднімаючи руку Джо своєю щелепою. Хлопець пильно дивився на нього, шморгаючи носом й намагаючись зімкнути щелепи. Зуби ще глибше вп’ялися у плоть, і Джо відчув, як біль розходиться по всьому тілу. «Він їсть мене», — усвідомив Чип.

— Не можна,— сказав він уголос й зацідив Джорі в обличчя. Бив знову і знову. — «Убік» захищає мене від тебе,— сказав він, вдаривши його у сповнені зневаги очі. — В тебе нічого не вийде.

Джорі гарчав, водячи щелепами у різні боки, наче вівця. Він гриз руку Джо, аж поки біль не став для того нестерпним. Тоді Чип ударив Джорі ногою. Зуби відпустили руку, й Джо відповз, дивлячись, як кров піднімається із завданих тролячими зубами ран. «Господи», — Джо був сповнений жаху.

— Ти не зробиш зі мною того, що зробив із ними, — сказав Джо. Схопивши балончик «Убіка», він спрямував цівку до суцільної скривавленої рани, на яку перетворилася його рука. Джо натиснув пластикову кнопку і з балончика вирвався слабкий потік часточок, що осів плівкою на його пожованій, роздертій плоті. Біль миттєво зник. Рана затягувалася на очах.

— Тобі мене не вбити, — мовив Джорі, й досі шкірячись.

— Я піду вниз, — похитуючись, Джо, рушив до дверей кімнати й відчинив їх навстіж. Коридор був темний. Він ішов уперед, обережно ступаючи крок за кроком. Однак підлога під ногами здавалася міцною. Зовсім не схоже на квазі- чи ірреальний світ.

— Не заходь дуже далеко,— почув він за спиною голос Джорі.— Я не можу підтримувати надто великий простір. Наприклад, якщо ти заскочиш у машину і їхатимеш багато миль... то врешті-решт дістанешся місця, де цей світ обривається. А тобі це сподобається не більше, ніж мені.

— Мені нема чого втрачати. — Джо підійшов до ліфта й натиснув кнопку.