Убік

І, як і сказав Джорі, „Убік“ у будь-якому разі незабаром вивітриться. Я не хочу провести останні хвилини чи години свого життя, їздячи вулицями Де-Мойна. Варто знайти цікавіше заняття».

По тротуару крокувала дівчина, ступаючи легко й неквапливо. Здавалося, ніби вона розглядає вітрини. Симпатичне дівчисько з веселими білявими косичками, одягнене у незастебнуту кофту поверх блузи, яскраво-червону спідницю та черевички на високих каблуках.

— Пригальмуйте, — попросив Джо у водія. — Отам, біля дівчини з косичками.

— Вона з вами не розмовлятиме,— сказав водій.— Покличе поліцейського.

— А мені байдуже, — відповів Джо. Зараз усе це не мало жодного значення.

Водій загальмував, і старий Dodge спинився біля узбіччя. Його шини невдоволено заскреготіли, тернувшись об бордюр. Дівчина звела очі.

— Вітаю, міс,— сказав Джо.

Вона з цікавістю поглянула на нього. Її розумні блакитні, сповнені тепла, очі трохи розширилися, проте не виказували антипатії чи тривоги. Схоже, ця ситуація видавалася їй радше кумедною. Налаштована вона була дружелюбно.

— Слухаю, — озвалася дівчина.

— Я скоро помру, — сказав Джо.

— О Боже, — стурбовано відповіла вона. — Невже ви...

— Він не хворий,— устряв водій.— Він щойно запитував мене про дівчат, просто намагається вас зняти.

Дівчина засміялася. Але без ворожості. І не подалася геть.

— Зараз саме час вечері,— сказав їй Джо.— Дозвольте запросити вас у ресторан. У «Матадор». Мені казали, що це хороше місце.— Його втома зростала. Джо знову відчував на собі її вагу, а потім із німим, збезсилілим жахом зрозумів, що це було те саме виснаження, яке охопило його у вестибюлі готелю, коли він показав Пет штрафний талон. І холод. Цілком непомітно до нього повернулося фізичне відчуття холодильного контейнера, що оточував його зусібіч. «„Убік“ починає вивітрюватися, — усвідомив Джо. — Мені небагато лишилося».

Вочевидь, ці невтішні міркування якось відбилися на його обличчі. Дівчина підступила аж до самого віконця таксі.

— З вами все гаразд? — запитала вона.

— Я помираю, міс, — натужно сказав він. Рана на руці знову почала пульсувати болем й на шкірі проступили сліди від зубів. Лише цього було достатньо, щоб сповнити його жахом.

— Попросіть водія, хай відвезе вас до лікарні, — порадила дівчина.

— Ви погодитесь зі мною повечеряти? — запитав Джо.

— Якщо вам хочеться саме цього, — мовила вона. — Якщо ви... хворі? Чи що б там з вами не було... Ви хворі? — вона відчинила дверцята. — Хочете, щоб я поїхала з вами до лікарні? Так?

— У «Матадор», — сказав Джо. — Ми їстимемо тушковане філе марсіанської капустянки. — Він раптом згадав, що цього імпортованого делікатесу у той час ще не існувало.— Стейк,— виправився він.— З яловичини. Ви ж любите яловичину?

Сівши у таксі, дівчина сказала водієві:

— Він хоче, щоб ми їхали у «Матадор».

— Гаразд, міс, — послухався водій. Таксі знову влилося у потік автомобілів. На перехресті водій розвернувся. «Отже, зараз ми вже рухаємося до ресторану, — усвідомив Джо. — Цікаво, чи я туди доїду». Тепер втома й холод стали цілковитими. Він відчув, як внутрішні процеси у його тілі починають згасати один за одним. Органи, у яких немає майбутнього. Печінці не потрібно виробляти червоні кров’яні тільця, ниркам немає потреби фільтрувати кров, кишечник не виконує більше жодної функції. Не зупинилося тільки серце, яке й далі важко билося, та дихання, хоч дихати ставало дедалі складніше. Щоразу, втягуючи повітря до легень, Джо відчував бетонну брилу, що навалювалася на груди. «То мій надгробок»,— вирішив він. Джо помітив, що рука знову кровоточила. Густа повільна кров виступала крапля за краплею.

— Пригостити вас Lucky Strike? — запитала дівчина, простягаючи йому пачку сигарет. — «Дбайливо обсмажені», як говорить слоган. Фраза L.S.M.F.T,[49] з’явиться лише через...

— Мене звати Джо Чип, — сказав Джо.

— Хочете знати моє ім’я?

— Так, — проскрипів він і заплющив очі. Він більше не міг говорити, принаймні зараз.— Вам подобається Де-Мойн? — запитав Чип, ховаючи руку.— Ви давно тут мешкаєте?

— У вас дуже стомлений голос, містере Чип, — зауважила дівчина.

— До дідька голос, — сказав він, махнувши рукою. — Це не має значення.

— Ні, має. — Дівчина відкрила сумочку, і якусь мить щось у ній шукала. — Я не деформація Джорі. Я не така, як він.— Вона вказала на водія.— Чи як ці старі крамнички й будинки, і ця брудна вулиця, як всі ці люди з їхніми машинами епохи неоліту. Ось, містере Чип. — Дівчина витягла з сумочки конверт і передала йому. — Це вам. Одразу ж відкрийте. Не думаю, що нам слід було так довго з цим зволікати.

Важкими свинцевими пальцями він розірвав конверт.

У ньому був урочисто оздоблений сертифікат. Однак літери розпливалися перед очима: Джо був надто стомлений, щоб читати.

— Що там? — запитав він, кладучи аркуш собі на коліна.