Убивчий білий

— Можеш згадати ще щось про ту групу? Я знаю, ти був малий,— додав Страйк, уриваючи заперечення Біллі,— і знаю, що тобі дали якусь речовину, котра тебе дезорієнтувала, але чи ти не пригадаєш чогось, про що мені не казав? Що вони робили? В якому одязі були? Пам’ятаєш колір чиєїсь шкіри чи волосся? Взагалі щось?

Запала довга мовчанка, а тоді Біллі на мить заплющив очі й хитнув головою, ніби відкидаючи припущення, яке міг чути лише він.

— Вона була чорнява. Та дівчинка. Як...

Він трохи хитнув головою, вказуючи на лікарку в себе за спиною.

— Ніби зі Сходу? — спитав Страйк.

— Мабуть,— відповів Вілл.— Так. Чорнява.

— Хто заніс тебе на пагорб?

— Джиммі й інші чоловіки несли мене по черзі.

— Ніхто не казав, нащо вони туди йдуть у темряві?

— Наче вони хотіли піднятися до ока,— відповів Біллі.

— До ока коня?

— Так.

— Навіщо?

— Не знаю,— відповів Біллі та знервовано провів долонею по голеній голові.— Про те око ходять легенди. Він задушив її в оці, я це знаю. Пам’ятаю це дуже добре. Вона обмочилася, коли вмирала. Я бачив патьоки на крейді.

— Але ти нічого не пам’ятаєш про чоловіка, який це зробив?

Обличчя Біллі скривилося. Зіщулившись, він схлипував без сліз і трусив головою. Лікар-чоловік підвівся. Біллі ніби відчув той рух, бо опанував себе й похитав головою.

— Зі мною все гаразд,— сказав він,— і я хочу все йому розповісти. Я хочу знати, чи це правда. Все життя! Я більше цього не витримую. Хай мене питає, я знаю, що він мусить. Хай мене питає,— додав Біллі,— я це витримаю.

Психіатр повільно сів.

— Не забудь про чай, Біллі.

— Ага,— відповів той, зморгнувши сльози і витерши носа рукавом.— Гаразд.

Він узяв горнятко обома руками — забинтованою і здоровою — і відпив.

— Готовий продовжувати? — спитав Страйк.

— Так,— тихо відповів Біллі.— Питайте.

— Ти пам’ятаєш, щоб хтось згадував дівчинку на ім’я Сьюкі Льюїс, Біллі?

Страйк очікував почути «ні». Він уже майже перегорнув сторінку, переходячи до переліку під заголовком «Місця», коли Біллі відповів:

— Так.

— Що? — перепитав Страйк.

— Її знали брати Бутчери,— відповів Біллі.— Вони вдома дружили з Джиммі. Іноді трохи працювали на Чизвеллів разом з батьком. Наводили лад у садку, з кіньми допомагали.

— І вони знали Сьюкі Льюїс?

— Так. Вона ж утекла наче? — спитав Біллі.— Про неї казали в новинах. Бутчери були в захваті, бо бачили по телеку її фото і знали її родину. В неї мамка була хвора на голову. Так, вона жила у прийомній родині й утекла до Абердина.

— До Абердина?

— Ага. Так Бутчери казали.

— їй було дванадцять років.

— Вона там мала рідню. Лишилася в них.

— Точно? — спитав Страйк.

Чи не здавався Абердин незбагненно далеким підліткам Бутчерам з Оксфордширу? Чи не повірили вони в цю історію, бо не могли її перевірити, а отже, дивним чином вона здавалася більш правдивою?

— Ми говоримо про братів Тіґан, так? — спитав Страйк.

— Ви ж бачите, який він тямущий? — наївно спитав Біллі у психіатра-чоловіка понад його плечем.— Бачите? Бачите, скільки він знає? Так,— відповів він, розвертаючись до Страйка.— Вона — їхня молодша сестра. Вони були як ми, працювали на Чизвеллів. Раніше роботи так було багацько, але потім вони продали землю, більше їм стільки людей не треба.

Він випив ще чаю, тримаючи горнятко обіруч.

— Біллі,— спитав Страйк,— ти пам’ятаєш, де був після того, як ходив до мене в офіс?

Водномить Біллі пройняла сіпавка. Права рука відпустила тепле горнятко, торкнулася носа й грудей стрімкою, нервовою серією рухів.

— Я був... Джиммі не хоче, щоб я про це розповідав,— сказав він, незграбно відставляючи горнятко на стіл.— Він мені наказав не розповідати.

— Гадаю, відповісти на питання містера Страйка важливіше, ніж перейматися думкою твого брата,— з-за спини Страйка сказав лікар.— Ти же знаєш, що можеш не бачитися з Джиммі, якщо не хочеш, Біллі. Ми можемо попросити його дати тобі ще трохи часу тут, щоб ти одужував у спокої.

— Джиммі до тебе приходив туди, де ти був? — спитав Страйк.

Біллі пожував губу.

— Так,— нарешті відповів він,— і сказав там і лишатися, бо знову все зіпсую. Я думав, що на дверях вибухівка,— з нервовим сміхом додав він.— Думав, якщо спробую вийти, то двері вибухнуть. Мабуть, то неправильно? — спитав він, виглядаючи на обличчі Страйка якийсь натяк.— Мені інколи таке лізе в голову, як стає гірше.

— Можеш згадати, як ти вибрався з місця, де тебе тримали?

— Я вирішив, що вибуховий пристрій вимкнули,— відповів Біллі.— Той тип звелів мені тікати, я й побіг.

— Що за тип?

— Який мене там тримав.

— Ти пам’ятаєш, що робив, поки був у полоні? — спитав Страйк.— Як ти проводив час?

Біллі похитав головою.

— А пам’ятаєш,— спитав Страйк,— щоб щось вирізьблював на дереві?

В очах Біллі постали страх і подив. Тоді він засміявся.

— Ви все знаєте,— сказав він і підняв перев’язану ліву руку.— Ніж зіскочив, та й просто в мене.

Психіатр-чоловік послужливо додав:

— Біллі привезли до нас із правцем. Він мав на руці великий поріз, почалася інфекція.

— Що ти вирізьбив, Біллі?

— Тож я це таки дійсно зробив? Вирізьбив там на дверях білого коня? Бо потім я не знав, чи то було насправді.