Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

Прагнення Заходу панувати над світом зумовлено об’єктивними законами соціального буття. І він робить усе для того, аби встановити новий світовий порядок, який би відповідав його інтересам.

Під час “холодної війни” західною цивілізацією розроблено стратегію нового світового порядку — стратегію реалізації концепції “золотого мільярда”. Її суть полягає в нав’язуванні незахідним країнам соціального устрою, економіки, ідеології, політичної системи та способу життя, подібних до тих, що існують у західних країнах. Концептуально це скидається на гуманну, безкорисливу й визвольну місію Заходу, який при цьому зображується як осередок усіх можливих доброчинностей. І який ніби звертається до інших, незахідних народів: “Ми вільні, багаті й щасливі, хочемо допомогти і вам стати такими ж вільними, багатими й щасливими, як ми. Але для цього ви повинні виконувати всі наші поради”.

Та все це на словах. Насправді Захід має намір довести намічені “жертви” до такого стану, щоб вони втратили можливість самостійно існувати й розвиватися, включити їх у сферу впливу й експлуатації західних країн, приєднати до себе не в ролі рівноправних партнерів, а як зону колонізації. Ідеологічна обробка й система спокус роблять усе для того, аби “жертва” сама полізла в ярмо колонізації і при цьому була вдячна за те, що її колонізували. Не виключається й насильство, бо всередині країни може точитися боротьба між різними категоріями громадян, які не бажають жити в колонії.

Тактика, яку використовує Захід, різноманітна і добре розроблена під час “холодної війни”. Насамперед— це дискредитація всіх основних атрибутів суспільного устрою країни, що підлягає колонізації. Затим — дестабілізація її й сприяння кризовим явищам в економіці, державному управлінні, ідеології; розподіл населення країни на ворожі групи, партійні й релігійні осередки, підтримка опозиційних рухів, підкуп інтелектуальної еліти й привілейованого прошарку; пропаганда переваг західного способу життя, аби викликати в населення заздрощі до західного достатку і воднораз створити ілюзії, що цього достатку можна досягти у стислі терміни, якщо країна стане на шлях перетворень за західними зразками; перенесення соціальних хвороб західного суспільства, що подаються як прояв справжньої свободи особистості; надання такої допомоги колонізованій країні, щоб вона сприяла руйнуванню її економіки, породжувала паразитизм, ще й створюючи Заходові репутацію безкорисливого рятівника від “кошмарів” попереднього способу життя.

Однією з характерних рис колонізації є мирне вирішення проблем, точніше — примусово мирне. Захід має потужний економічний, ідеологічний і політичний потенціали, щоб примусити обрану країну йти шляхом, який він визначить. А якщо потрібно, як у випадку з Сербією чи Іраком, може застосувати й силу.

Глобалізація — це особлива форма колонізації, внаслідок якої в колонізованій країні примусово створюється соціально-політичний лад колоніальної демократії. Вона, вважає О. Зінов’єв, “...не є наслідком природної еволюції певної країни з огляду на внутрішні умови та закономірності її історично створеного соціально-політичного ладу. Це щось штучне, нав’язане країні ззовні і всупереч її історичним кореням і тенденціям еволюції. Глобалізація підтримується всією могуттю колоніалізму. До того ж колонізована країна втрачає її попередні міжнародні зв’язки. Через те, що руйнуються блоки країн, а також дезінтегруються великі країни, як у випадку з Радянським Союзом і Югославією. Інколи це робиться задля звільнення якогось народу (зокрема українського) від гніту інших народів. Але частіше ідея звільнення й національної незалежності є ідеологічним засобом маніпулювання людьми”.

За країною з обірваними колишніми зв’язками залишається видимість суверенітету. З нею встановлюються відносини як з рівноправним партнером, для більшості населення зберігаються попередні форми життя. Створюються осередки економіки західного типу під контролем західних банків і компаній. Зовнішні атрибути західної демократії використовуються як засоби для маніпуляції народом. При цьому вражає те, що експлуатація країни в інтересах Заходу здійснюється незначною частиною населення колонізованої країни (колоніальною адміністрацією). Ця частина, що становить компрадорську та гендлярсько-лихварську “еліту”, за рахунок виконання цієї функції має високі прибутки і життєвий стандарт, аналогічний вищим прошаркам населення Заходу.

Колонізована країна доводиться до такого стану, що стає нездатною до самостійного існування. У військовому відношенні вона демілітаризується настільки, що про жоден опір не може бути й мови. Збройні сили виконують роль стримування протесту населення і придушення можливих бунтів. До жалюгідного стану опускається рівень національної культури, а на її місце приходить західна псевдокультура. Населенню подається сурогат демократії у вигляді розбещеності, послабленого контролю з боку влади; доступними стають розваги й системи цінностей, які звільняють людину від самовдосконалення та моральних обмежень.