Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

Підписана В. Путіним 6 січня 2000 р. нова “Концепция национальной безопасности” знаменує собою новий ракурс у російській політиці національної безпеки. Згідно з нею, НАТО і СІЛА стають джерелами зростання загрози; розширено умови, за яких вважається можливим завдання першого ядерного удару; наголошується на необхідності широкого й рішучого зміцнення військової сфери за рахунок інших сфер політики.

Антизахідні настрої, які чітко простежуються у новій концепції безпеки і реальній політичній практиці, знаходять схвальні відгуки в суспільстві. Рішуча силова політика президента Путіна підтримується керівниками більшості регіонів, православної церкви та фінансовими олігархами. Єльцин прийшов до влади як “друг Заходу” і початок його правління був пов’язаний з надіями на глибоку демократизацію й оздоровлення економіки. Одночасно з катастрофічним спадом в економіці на передній план вийшли ті фундаментальні розходження щодо “нового світового порядку”, які сьогодні характеризують ставлення Росії до Заходу.

Очевидно, настав час визначитися з пріоритетами і народові України. Важливо відкрити людям очі на події, що відбуваються за сценарієм деструктивних сил, які Олександр Ігнатов назвав хасидсько-парамасонськими.

Але що чекає на людство і на наш багатостраждальний український народ?

Сучасні західні аналітики дещо розгубилися перед феноменом технологічної революції саме тому, що вона втратила ці критерії, а в суспільній свідомості українців день сьогоднішній, як не дивно, значно поступається дню вчорашньому. І якщо наш уряд так слухняно виконує поради західних учителів, то за приклад можна назвати слова видатного американського філософа та письменника минулого століття Ралфа Уолдо Емерсона: “Істинний показник цивілізації — не рівень багатства, не величина міст і, навіть, не високий рівень урожаю, а людський фактор, що ґрунтується на вихованні особистості в країні”. Це чіткий, зрозумілий і високоморальний критерій. Він ставить у центр прогресу розвиток усього кращого, що закладено в людині природою, і визначає рівень цивілізації саме цим показником.

Свого часу Франклін Рузвельт висунув своє розуміння мети суспільного розвитку: “Наш прогрес вимірюється не достатком тих, хто вже має багато, а тим, чи здатні ми достатньо забезпечити тих, хто має дуже мало”. Якби наші можновладці прислухалися до цих слів і спробували застосувати ці два критерії до сучасного українського суспільства, то, напевно, дійшли б дуже песимістичних висновків.

Емерсон і Рузвельт декларували певний соціальний ідеал. Цей ідеал базується на приватній власності і має певну духовну модель, яка не зводить справу до отримання життєвих благ і гонитви за грошима, а тим паче до зневаги бідної частини суспільства.

Де ж вихід? Під егідою ООН за останні десятиріччя розроблено різнобічну концепцію сталого розвитку суспільства й економіки. В ній наголошується на гуманізації соціально-економічного життя суспільства, забезпеченні дієвого контролю за ефективністю використання природно-ресурсного потенціалу Землі в інтересах планети, дотриманні прав і свобод громадян, соціальному захисті населення завдяки рівномірнішому розподілу прибутків і капіталів. По суті, це концепція третього шляху соціально-економічного розвитку, вільна від різного роду ідеологізмів та політико-економічних штампів. Концепція, що спирається на соціальну творчість і суспільну консолідацію, на неухильне дотримання демократичних свобод і виконання зобов’язань влади перед народом. Найважливішими із цих зобов’язань є недопущення зниження життєвого рівня народу й погіршення екологічного середовища проживання людей внаслідок реформ та інших перетворень, дотримання встановлених Законом соціальних гарантій і нормативів. Недотримання соціально гарантованого рівня заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат населенню, а тим паче — несвоєчасна їх виплата, — мають розглядатись як великий гріх, як тяжкий кримінальний злочин.

Навряд чи народи світу погодяться на відведену їм роль. Політика соціальної деградації, відштовхування більшої частини працездатного населення на периферію світової цивілізації явно приречена на провал. Вона виступатиме потужним вогнищем виникнення дедалі нових і нових соціальних конфліктів, регіональних сутичок і локальних війн, які при досягненні критичної маси можуть перетворитися в глобальне протистояння між країнами й народами світу.