Україна у вогні

 Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вчепився він в Заброду, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і притис горлянкою до дроту.

 Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротину Запорожець закрутив її навколо Заброди і зав'язав йому на жилуватій шиї смертний вузол.

 Потім він кинувся на дріт. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в груди. Вони рвали, роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого.

 Він виривався на свободу.

 — Гальт! — гавкнув з-під дерева Людвіг Крауз і, витягаючи поспішно з дерев'яної коробки маузера, кинувся до Запорожця. Він не сподівався такого повороту дії. Запорожець стояв уже на загороді.

 — Гальт! — гукнув він ще раз уже коло самого дроту і прострелив Запорожцеве обличчя майже впритул. Стріляти вдруге йому вже не судилось. Блискавичним стрибком Запорожець насів йому зверху і вбив одним ударом кулака у вухо. Удар був такий страшний, що офіцер умер в одну мить.

 Але Запорожець уже не міг спинитися. Він виплюнув офіцеру в лице десяток своїх зубів і бив його по мертвій голові з нелюдською силою.

 Заторохтіли постріли. Тоді Запорожець схопив Забродин автомат і випроставсь — увесь в крові, гарячий і натхненний.

 — Гей! Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил! Вставайте, гей!

 — Гальт! — кричали німці в вартівні.

 — Розгинайте спини! Ламайте дроти!

 — Не тікайте, дядьку. Стріляю! Що ви робите?

 — Гальт! Гальт!

 — Не тікайте, бо ми пропали! Не тікайте, стріляти будем! — кричали поліцаї.

 — Ура-а-а! — загриміло в таборі.

 — Вперед, брати! Ура-а-а!

 І вилізло з могил, з печер, із ям все, що було за дротом, все розігнулось, встало і ринулось на дротяний паркан з такою силою, що він упав і вгруз в пісок під тисячами ніг в одну хвилину.

 — Свобода!

 Уже передні лави досягли кущів, коли ж ударили з кущів з десятка автоматів в саму гущавину людську. Множество людей покотилося додолу, застогнало. Дехто у темряві спинивсь.

 — Не спиняйтесь, не спиняйтесь, бо пропали всі!

 — Слухай, — гримів Запорожець, — слухай!

 Такого ще не бачили ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників. Для нього ніби не існувала темрява. Він бачив усіх і все. Він виводив людей на волю, туди, де було закопано зброю.

 — Ні кроку назад! Вперед, за мною, вперед!

 — Стій, назад! Не губіть нас! Назад! Стріляємо! Огонь! — ревли поліцаї.

 Ніхто не відступив, ні одна душа. Так хотілося жити.

 Плигали з кручі в Десну навіть ті, що зроду не плавали, і, не уміючи перепливали, перелізали Десну, дивуючись своїй надзвичайній владі над водою.

 Тільки деякі, у кого од голоду не вистачало сили чи пристрасті, чи хто був ранений, ті не змогли перемогти свого невміння плавать. Вони загинули у чистій деснянській воді, не помічаючи, що вони тонуть. Та і в останню рокову мить їм ще здавалося, що линуть вони на свободу, і радість не покидала їх до самісінької смерті.

 І тільки де-не-де виринала трудяща рука, ніби посилаючи живим свій останній привіт.

 — Прощайте!.. Потопаю...

 Олеся й Христя бігали у тісних містечкових провулках біля станції. За ними гналася німецька сторожа. Ось вона загнала їх у завулок і схопила.

 — Ви чого не хочете їхати до Німеччини? — спитав станціонний жандарм, коли їх обох привели до поліції.

 — Так тепер же й тут Німеччина, — сказала Христя.

 — Так. Але вам тут нічого робити. Тут не буде ні фабрик, ні заводів. Все там. Треба там працювати, щоб скоріше перемогти ворога.

 — Якого?

 — Червону Армію.

 — Так вони ж свої.

 — Роздягніть їх і дайте по двадцять гарячих. Поліцаї кинулись до дівчат.

 Уночі вони знову впали з поїзда на ходу. Вони бігли довго по полю, потім байраками, долинами до лісу. За ними гналися. Вони падали, біжучи, й знову бігли. По них стріляли. Вибившись з сил, вони стали й підняли руки вгору.

 Вони знову їхали в поїзді з іншими дівчатами, коровами, кіньми. Довжелезними поїздами вивозились до Німеччини невольники з української землі. Ешелон спинився на маленькій спаленій станції поруч з другим ешелоном, що теж тягнувся на захід.

 З товарного вагона виглядали чоловіки. Жовті, виснажені, неголені, биті полонені люди з концентраційних таборів, оточенці, дезертири й так собі небораки, позбавлені волі й закону, вивозились на тяжкі й небезпечні роботи до Німеччини.

 — Здорові були, дівчата! Звідки будете? Чиї? — спитав через вікно один молодий чубатий парубійко. Він ще не втратив парубоцького форсу. Любив він дівчат, та й пісні ж знайомі. Згадалась йому вулиця, веселі ласкаві дівчата, пісні на колодках, місячні ночі і ясні зорі.

 — Чиї будете?

 — Фашистські! — сказала Христя.

 — О?!

 — А ти думав твої, сукин ти син нехай? Блазень, дезертир смердючий!

 — У, подумаєш!.. — образився парубок. — Ми таких, як ви...

 — Що? Хам ти проклятий!

 — Оте саме.

 — Що? Покидали для бардаків, сукин ти син нехай, раб.

 — Іди ти, барахло... Я плєнний, — зніяковів «кавалер».

 — Ух ти... плєнний! А чому ти плєнний? Крові злякався? Оборонець батьківщини! «Чиї ви, дівчата?» — Кавалер... У, гадина! — Христя тремтіла од ненависті.